Розділ 42: Світло між тіней

🌌 Повернення

Ніч уже опустилася, коли вони повернулися до вежі. Місячне світло ковзало плитами внутрішнього двору, окреслюючи м’які контури. Команда мовчала — не від утоми, а від усвідомлення: усе змінилося. Десь у глибині душі кожен відчував — далі буде інакше.

Настя піднялася до себе. Двері до кімнати відчинилися м’яко, ніби вітаючи. Лапка кішки — її провідниці — лягла їй на зап’ястя.

— Ти досі тримаєшся. Навіть після Лісу.

— Я маю. Тепер я знаю, хто я.

— Ні. Ти тільки почала згадувати. Головне — не втекти від відповіді.

Кішка зникла, залишивши по собі ледь вловимий запах нічних трав.

🔥 Зустріч

На підвіконні сидів Астеріан.

Він не постукав. Просто був тут — як тінь, як ніч, як думка, яку неможливо прогнати.

— Ти був у Лісі? — тихо запитала вона.

— Ні. Але я відчував. Ти зайшла глибше, ніж будь-хто за останнє століття.

— Вони показали мені… все. Те, що я ховала. Те, чого не хотіла знати.

— І що ти дізналася?

— Що бути живою — це пам’ятати. Навіть якщо це боляче.

Він кивнув, майже схвально. Світло від кристалів у каміні малювало сріблястий ланцюжок на його мантії.

— Ти носиш ім’я Лерой. Але не тільки кров робить людину спадкоємцем. Ти стала нею, бо обрала шлях, з якого не звернула.

Настя подивилась йому в очі. Такі самі, як у неї. Блакитні. Пронизливі.

— А ти? Хто ти в цьому світі?

— Я — той, хто колись відмовився від правди. Ти — та, хто її прийняла.

Мовчання.

Він підвівся, збираючись іти, але перед тим ще раз глянув на неї.

— Наступний крок буде важчим. Але ти вже не сама. Пам’ятай про це.

І зник — так само, як з’явився. Безшумно. Ледь відчутно.

📖 Ніч

Настя сіла на ліжко. Шкатулка досі стояла на столі. Медальйон поблискував, ніби знав — його час ще настане.

Вона відкрила гримуар. Сторінки тремтіли — як дихання. Як пульс. Як життя.

Слова на розгортці горіли м’яким золотом:

«Бути світлом — не означає не знати темряви.
Бути собою — не означає не боятися.
Бути магом — означає обирати.»

І з цими словами вона поринула в сон — вже без страху. Уже з розумінням.

🔚 Епілог

«Інколи, щоб стати собою, треба загубитися.
Інколи, щоб згадати — треба забути.
А щоб здобути силу — треба дозволити собі бути вразливою.»

Світ більше не здається чужим. Магія — не лякає.
А її ім’я — Анастасія Айрин Адин Лерой — тепер звучить по праву.

Вона — не просто студентка. Не просто маг.
Вона — спадкоємиця роду, до якого тягнуться легенди.
І лише зорі знають, що чекає на неї далі.