Розділ 40: Ліс Пам’яті

Ліс зустрів її мовчанням. Ані шелесту, ані вітру — лише сухе листя під ногами. Здавалося, саме час тут завмирає, замикаючись у кільце спогадів. Дерева міцними стовбурами та густими кронами затуляли небо. Орієнтація в часі в просторі просто зникала.

🕯 Перше видіння

Світло тремтіло, наче від свічки. У повітрі поплив аромат кориці й мила.
Перед нею — кухня її старої квартири, вузька й тепла, як мамині долоні. За столом сиділа мама — світле волосся, тінь втоми під очима і тепла усмішка.

— Ти завжди була сильнішою, ніж я думала, — прошепотіла мама, наливаючи чай. — Але тобі не обов’язково бути сильною весь час.

Настя ступила ближче — та видіння розтануло, як дим.

🧸 Друге — сестра

Дитячий сміх — дзвінкий, до болю знайомий. Маленька сестричка біжить назустріч із плюшевим зайцем у руках. Їй тоді було 4 роки.

— Настя! Пограєшзв мною? — голос тонкий, як скло. — Ти ж обіцяла...

Вона тягнеться обійняти її — та руки проходять крізь повітря. Сестра дивиться з сумом і зникає, залишивши лише легке ехо:
«Не забувай, ким ти була раніше».

🪞 Третє — відображення

Настя стоїть перед дзеркалом.
Та в ньому — не вона. Відображення — Настя, яку ще не зламало життя. Без магії, без чужого світу — просто дівчина, лікар, донька, сестра. Вона усміхається і каже:

— Ти завжди мріяла допомагати. Навіть якщо світ згорить, ти тягнутимеш людей з-під уламків. Це — і є ти.

І Настя раптом зрозуміла — магія завжди була в ній. Раніше вона просто називалась співчуттям.

🕊 Поява бабусі

Світло розчиняється в синяві. Тонкий шурхіт кроків — і перед Настею з’являється жінка в сірому плащі. Волосся зібране в високий вузол, очі сяють м’яким золотом.

— Ти виросла, Айрін, — промовила вона. Голос — рідний, хоча Настя не чула його з дитинства. — Я Меліса. Не лише архимаг, а й твоя бабуся. Я чекала, поки ти знайдеш свій шлях.

Настя не могла стримати сліз.

— Ти померла, коли мені було п’ять. Я майже не пам’ятаю...

— І все ж ти прийшла туди, звідки я починала. Світ дав тобі шанс. І ти його прийняла. — Бабуся торкнулася її серця. — У тобі — всі стихії. Але головне — в тобі є стержень. Ти — не моє продовження. Ти — це ти.

— Тобто я можу…?

— Можеш. І маєш. Цей світ прийняв тебе не випадково. Ти — частина древнього роду. Ти — Лерой. І ти — Айрін. Запам’ятай це.

Вона простягнула руку — і в ній був кристал, що лагідно пульсував небесно-блакитним, червоним, зеленим і золотим.

— Серце Лісу тебе визнало. Візьми його. І йди.

Настя прийняла кристал. Спалах світла огорнув її — і ліс зник.

✨ Повернення

Вона вийшла з Лісу іншою. Спокійною. Сильною. Справжньою.

Магістри переглянулись. Астеріан дивився на неї з повагою — й тривогою, що не вислизнула від Насті.

Кішка чекала біля входу, її очі світилися.

— Тепер ти по-справжньому тут, Айрін.