Розділ 28: Смак солоного чаю і правда з присмаком

— Хто поклав сіль у чай? — простогнав Бруно, дивлячись у кружку з таким виразом, ніби його зрадили.

— Ти сам і поклав, — фиркнула Рейна, закутана в ковдру, як у кокон. — Сказав: «треба поповнити життеві сили».

— Ага… А потім заявив, що може відчути власну печінку і що вона плаче, — додав Саймон, притулившись головою до стіни. Під оком у нього була льоданка.

Настя, що сиділа біля вікна з пледом на плечах і акуратно заплетеною косою, усміхнулася. Дивно — замість головного болю було відчуття… легкості. Прозоре, як після доброго дощу.

— Ви розумієте, що ми мало не розбудили древнього вампіра? — задумливо промовила вона.

— «Мало не» — ключове слово, — буркнув Тальвін. Потягнувся, позіхнув і додав: — Але це було шикарно. Ми були командою.

— Були? — підняла брову Аделіна, задумливо помішуючи м’ятний настій у своїй чашці. — Мені здається, ми ще є. Просто… вперше по-справжньому.

Усі замовкли.

Рейна, не піднімаючи очей, раптом тихо сказала:

— Знаєте, я думала, що завжди буду сама. Магія — це добре, Академія — теж, але… я не вірила, що хтось справді буде поруч.

— А потім Тальвін повів нас у склеп до древнього кровососа, і все змінилось, — додав Саймон, і всі розсміялися.

Сміх був теплий. Вільний.

Настя повільно встала й підняла чашку:

— За те, що ми ще живі, і за те, що тепер ми — не просто група. А команда.

— І трохи дурні, — вставив Бруно.

— Особливо Тальвін, — додали хором.

— Із задоволенням приймаю титул, — вклонився той. — Тільки давайте завтра — без склепів. Хоча б до обіду.

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша — тепла, впевнена, як після зізнання.

Настя раптом зрозуміла: вона справді не одна. Ці дивні, гучні, вперті люди — тепер її.