Глава 23: Зимовий світанок після балу

Ранок був ледачим, мов кіт, згорнутий клубочком біля каміна. За вікном тихо сипав сніг, малюючи на склі візерунки, а повітря в кімнаті пахло дровами, ладаном і морозом.

Настя лежала, уткнувшись носом у подушку, у ще не знятій сукні, з розпущеним волоссям, яке трішки заплуталось після танцю, і намагалася не згадувати погляд Астеріана. Але — марно.

— Це було дурне. Чи ні? — майнула думка. — Чи, навпаки, надто серйозне?

У двері обережно постукали. Настя тільки підняла голову — і в кімнату вже ввалювалися її друзівест: Ріна, Люсса й Саян. Кожна виглядала так, ніби спала максимум дві години.

— Королева прокинулася! — урочисто оголосила Ріна, влаштовуючись у кріслі з підхопленою по дорозі подушкою. — Ми вирішили: якщо ти не вийдеш — ми самі прийдемо. І ми принесли… — вона театрально витягнула з сумки паперовий пакунок. — Солодкі булочки з корицею і яблучний зимовий чай!

— І новини, — додала Люсса, присідаючи біля каміна. — І плітки. Все як ти любиш.

Саян кинув їй на ліжко теплий халат і суворо мовив:

— Спочатку — в душ. Потім — допит.

❄️ Через півгодини…

Кімната під дахом, оповита вогнем із каміна і м’яким світлом кристалу, тепер нагадувала сховище змовників. Підлога була встелена ковдрами та подушками. У Насті в руках — чашка гарячого напою, обличчя злегка рум’янилось від пару. Кішка Веста ліниво стежила з полиці, роблячи вигляд, що їй не цікаво.

— Ну, викладай, — першою почала Ріна. — Ти танцювала з ним?!

— І не просто з кимось, — втрутився Саян. — А з графом Талрейном. Магістром практичної магії. Людиною-крижаним вітром. Нічним жахом екзаменаційної сесії!

— Він не такий вже й страшний… — прошепотіла Настя більше собі, ніж уголос. — Він… дивний. Але не страшний.

— Ти бачила, як він на тебе дивився? — захоплено видихнула Люсса. — Наче… ти — частина чогось, що він давно загубив.

Настя почервоніла, опускаючи очі.

— Або знайшов, — тихо додав Саян, вдивляючись у свою чашку.

Запала тиша. Лише чай легенько колихався у горнятках, а ззовні вітер стукав сніжинками у шибку.

— Я не знаю, що це було, — зізналася Настя. — Але мені здалося… ніби ми вже колись танцювали. Або стояли поруч. У іншому житті. Чи сні. А може, у часі, якого вже немає…

— Можливо, все одразу, — протягла Ріна. — Цей світ — ковдра зі збігів. Особливо якщо ти — спадкоємиця. До речі, повернімося до цього…

— Знову? — застогнала Настя.

— Не бійся своєї ролі, — серйозно мовила Люсса. — Бал минув, але шлях тільки починається. І, можливо, твоя сила — не лише в магії. Вона ще й у тому, як ти вмієш залишатися собою серед інтриг, звань і чужих очікувань.

— Гарно сказала, — кивнув Саян. — Майже як наставниця. Або перша леді королівства.

— Я довго репетирувала, — підморгнула Люсса.

Настя поглянула на свою долоню. Засохлий пелюсток із Церемонії Трьох Місяців досі лежав на тумбочці. А в її грудях ще жевріло дивне відчуття — ніби сам світ затамував подих, чекаючи її наступного кроку.

— Дякую вам, — тихо мовила вона. — Я справді не знаю, як би впоралася без вас.

— А тепер — марш на сніданок. Бо ми все з’їмо без тебе, — пригрозила Ріна. — Спадкоємиця чи ні, але порожній шлунок — зло.

Сміх наповнив кімнату, розвіюючи залишки нічних роздумів. Надворі тривала зима, сніг м’яко стелився на підвіконня, а в душі Насті зріло щось нове — упевненість, що вона не одна. І що шлях, яким вона йде, тільки починається.