Розділ 21: Бал Середини Зими

Сніг падав з неба, мов мерехтливі сріблясті пір’їни, закручуючись у повітрі в неспішному вальсі. Академія огорнулася тишею, особливою, святковою — тією, що буває лише в серці зими. Вежі були прикрашені вінками з вічнозелених гілок, а ліхтарі вздовж стін світилися синім та срібним полум’ям. Кристали на снігу виблискували, мов зорі на землі.

У Великій Залі, що зазвичай служила для церемоній, підвісили сотні зачарованих льодових ліхтариків, кожен із яких обертався повільно навколо своєї осі, відкидаючи світло, схоже на полярне сяйво. Склепіння прикрашали візерунки із льодових ниток, а по периметру залу мерехтіли ілюзії — засніжені ліси, нічні зорі, крижане озеро. Звуки музики були м’якими, мов снігопад, але в них було щось глибоке, стародавнє, торкаюче саме серце.

🕯️ Вхід

Настя стояла перед величезним дзеркалом у передпокої башти. На ній — сукня кольору зимової ночі: темно-синя з срібними розсипами, схожими на іній. Кристали на подолі блищали при кожному русі. Волосся — підняте в високу зачіску, вплетене срібним ланцюжком з каменями місячного світла. На шиї — медальйон. Той самий.

Кошка Веста обвилася хвостом навколо її ніг і муркнула:
— Вони запам’ятають тебе, Айрін. Не тому, що ти спадкоємиця. А тому, що ти — світло у темряві.

Настя кивнула. Гримуар залишився в кімнаті — але вона відчувала його пульс поруч, ніби книга стежила, навіть із відстані.

💫 Зала

Коли вона ступила у залу, навколо стихло. Погляди звернулись до неї — не з глузуванням, не з настороженістю. А з визнанням. Її місце в Академії більше не ставилося під сумнів.

— Леді Айрін Лерой, — пролунало наче з трибуни. Голос належав графу Астеріану Талрейну. Він стояв у мантiї з вишитим сріблом, схожому на крижані гілки, і дивився на неї — уважно, але без тиску. — Дозволите?

Він простяг руку. І вони рушили у центр зали.

Танок був повільним, мов заметіль у лісі. Настя не чула музики — тільки биття власного серця. Пальці графа були теплими, всупереч очікуванню. І коли вона глянула в його очі, то не побачила холоду. Лише світло, сховане в глибинах.

— Ви знову здивували Академію, — прошепотів він. — І мене зокрема.

— Це… не навмисне, — відповіла вона. — Але здається, я більше не можу інакше.

— І правильно. Час почати грати свою роль у цій історії. Свідомо.

✨ Ніч

Після першого танцю зал наповнився рухом: сміх, кружляння суконь, чарівні зірки під стелею. Але Настя, на мить усамітнившись біля арки, дивилася на нічне небо. І там, високо, над баштами — знову з’явилася луна.

А в повітрі — знайомий аромат: місячної троянди.

Відлуння сну. Знак, що історія триває.