Глава 20: Примірка і спадок

Крамниця Міні, як завжди, утопала в тканинах. Цього разу в повітрі витав аромат гвоздики й морозного цитрусу, а по карнизах повільно стікали сріблясті стрічки зачарованого світла — чарівні заклинання, що тримали матерію у досконалих складках.

Настя стояла на низькому подіумі перед дзеркалом. Міна, напівельфійка з ідеальною поставою й гострим поглядом, прищурилась і легенько ляснула долонею по подолі:
— Завмри! Я ледь не вколола тобі литку!
— Вибач, воно… таке легке, ніби я вдягнула покривало зі сніжного туману.

Сукня кольору зимового неба м’яко облягала фігуру Насті. Матований шовк із ледь помітним сріблястим відблиском, у світлі чарів здавався живим. Рукави — довгі, прозорі, з легким напиленням крихітних білих іскринок, наче іній осів на тканині. По вирізу — вишивка нитками з блиском замерзлої роси. Міна клацнула пальцями, і по сукні засяяли майже невидимі магічні точки — вони обертались повільно, мов сніжинки в повітрі.

— Ну? — Міна відступила назад. — Говори.
— Вона… ідеальна, — прошепотіла Настя. — Наче зі сну.
— Я пошила її за твоїм ескізом. Але тканина — з Ілліази, чарована на м’якість і легкість. Танцюватимеш — не спіткнешся. Навіть якщо партнер виявиться безнадійним пихатим княжичем.
— Дякую, Міно. Я не знаю, як віддячити.
— Віддячиш, коли зійдеш сходами Зали, мов зимова королева. А якщо твої ескізи білизни стануть модними — відкриваємо майстерню. Не відвертишся! У мене вже замовлень, що працюю понаднормово!

Обидві засміялися.

🌙 Пізній вечір. Кімната під дахом
Настя повернулась у свою вежу, притискаючи до грудей скручений захисний футляр із сукнею. Зійшовши нагору, з полегшенням зняла чоботи, розпалила камін і сіла на підвіконня. З вулиці доносився запах диму, обпалених каштанів і хвої.

Веста спала клубком на подушці, а домовик Грюнт тихо бряжчав посудом на кухоньці. Усе було як завжди… аж поки Настя не помітила дивне світіння з-під ліжка.

Вона нахилилася й побачила знайому шкатулку. Та сама — дерев’яна, з тонким різьбленням. Але тепер вона сяяла зсередини м’яким сріблясто-місячним світлом. Доторкнувшись, Настя відчула легкий укол пальця — знову кров-ключ.

Замок відкрився сам.

Усередині, на чорному оксамиті, лежали прикраси.

Головна — тонка феронерка з матового срібла, в центрі якої пульсував райдужний камінь, ніби увібравши всі кольори її магії — блакитний, ало-червоний, зелений і золотий. До неї — витончені сережки в тому ж стилі й перстень із тонким гравіюванням.

На внутрішній стороні кришки — записка, вирізьблена рівним давнім почерком:
«Спадок роду Лерой. Носи з гордістю. Вони прокинуться, коли ти будеш готова.»

Настя провела пальцем по феронерці. Камінь спалахнув, відбивши світло вогню в каміні. Серце її здригнулося — мов чиясь рука з минулого лягла їй на плече, підтримуючи, але не кваплячи.

Вона підвела погляд.

У дзеркалі навпроти відбивалась не просто дівчина, яка випадково потрапила до іншого світу.

Там стояла Анастасія Айрін Адин Лерой.

І попереду був Бал Середини Зими.