Розділ 19: Гримуар і сон

Світло кристалу над столом мерехтіло, відбиваючись у срібних прожилках на обкладинці гримуару. «Місяць і троянда» — тиснення на шкірі наче світилося у темряві. Настя провела пальцями по гравіровці. Її дотик ніби відгукнувся теплою тремтінням, що пройшла по шкірі.

Кішка дрімала біля каміна, домовик, пробурмотівши щось про «нічну совість», давно пішов у свою нору під підлогою.

Настя відкрила першу сторінку.

Почерк був дивовижно знайомим. Не літерами її світу, але вона все розуміла. Наче не читала — згадувала. Слова входили в свідомість, як музика, як шепіт:

«Якщо ти тримаєш цю книгу — отже, кров відгукнулася.

Не лякайся. Тут ти не одна.

Справжня сила не в магії, а у виборі — і в тому, як її нести…»

Настя ковтала рядок за рядком.

Закляття, помітки на полях, схеми, замальовки квітів, трав, зірок. Прокляття і захисти, техніка дихання, управління стихіями, анатомічні схеми людей та ельфів, невідомі печаті.

В одному місці — рецепт настою, де серед інгредієнтів значилися «попіл зимової троянди», «камінь пам’яті» та… «пелюстки зі сну».

На іншій сторінці — замітка:

«Голос предків звучить у снах. Не нехтуй ними. Вони — врата.»

Настя не помітила, як за вікном давно стемніло. Гримуар був теплим під пальцями, майже живим.

Очі злипалися, рядки пливли. Вона опустила голову на лікоть, схилившись над книгою.

💤 Сон

Вона стояла на урвищі, серед високих місячних трав. Над нею — небо з трьома місяцями.

Один — сріблястий, як дзеркало.

Другий — синій, як її очі.

Третій — криваво-червоний.

Перед нею — жінка в мантії кольору попелу, з обличчям, у якому Настя впізнала себе… і не себе водночас.

Ті самі риси, тільки старші, величніші. Волосся — срібло й золото впереміш. На шиї — медальйон, як у Насті. В очах — смуток і рішучість.

— Ти прокинулася, дитино, — промовила жінка.

— Хто ти? — запитала Настя.

— Я — пам’ять. Я — полум’я, залишене тобі. І якщо ти тут, значить, шлях почався.

Ти бачиш…

Світ тремтить. Печаті рвуться.

Старе повертається.

Твоя кров — ключ. Але вибір — усе ще за тобою.

Жінка простягнула руку — в ній була місячна троянда, срібляста, що пульсувала світлом.

— Прийми це. І пам’ятай: світло не може існувати без темряви. Але темрява — боїться тебе.

Настя потягнулася, щоб торкнутись квітки…

☀️ Ранок

Вона прокинулась із ривком, серце калатало. Гримуар лежав відкритим перед нею. А поряд…

На підвіконні лежала пелюстка. Срібляста, ніби вирізана зі світла місяця.

І від неї пахло… домом.