Розділ 18: Тіні під дахом

Настя сиділа біля вікна своєї кімнати, закутавшись у м’який вовняний плед із чашкою теплого травяного настою. Сутінки заповзали в куточки стелі, і в світлі кристала над столом кімната виглядала особливо затишною. За день в Академії втома знову підкралася до плечей, але всередині все ще горіло — ехо чуток, поглядів, шепоту: спадкоємиця Лерой.

Вона зітхнула.

— Ти починаєш звикати, — озвався голос у неї під ногами.

Настя здригнулася. Кішка — та сама, провідник стихій, ім’я якої вона досі не знала — сиділа на підвіконні, ніби з’явилася з повітря. Її шерсть переливалася золотисто-срібним сяйвом, хвіст обвивався кільцем.

— Це ти все влаштувала? — Настя сперлася спиною на подушку. — Кімнату, шкатулку… меч?

— Ні, дівчинко, — замуркотіла кішка. — Це влаштувала ти сама. Ми просто спостерігаємо… і чекаємо.

— Чекаєте? Чого?

Кішка зістрибнула з підвіконня, м’яко ступила на камінну підлогу, позіхнула, оголюючи гострі білі зуби.

— Поки ти згадаєш, хто ти є. Поки приймеш. Поки перестанеш боятися того, що тече у тебе в крові.

Вона поглянула прямо в очі.

— Ми всі відчуваємо. У тобі — всі стихії одразу, і не тільки. Ти не просто першокурсниця. Ти… ключ.

Настя прикусила губу.

— Чому ти обрала мене?

— Бо ти обрала нас. Лише такі, як ти, можуть бачити всіх нас одразу. Інші — лише одного, максимум двох. Ми сперечалися, до кого ти підеш. Ти прийшла до мене.

Вона м’яко ткнулася носом у Настину руку.

— Це було правильне рішення.

Настя сумно усміхнулась:

— Мене сьогодні називали спадкоємицею… Я навіть не знаю, хто я. Я просто… перевтомилась. Відчинила не ті двері. Я не просила всього цього.

— Так ніхто й не просить. Світ обирає. Ти просто або йдеш, або ховаєшся. Ти — пішла.

У цю мить, із тихим шарудінням і ледь чутним пирханням з-під каміна виліз… маленький домовик. Зрістом ледь до коліна, з борідкою, лискучим носом і очима, як вуглики. Він ніс віника, але побачивши кішку з дівчиною, одразу присів і притиснув вуха.

— Спокійно, — сказала кішка, ліниво махнувши хвостом. — Вона своя.

Домовик глянув на Настю й урочисто кивнув:

— Я тут… е-е… з давніх часів. Доглядав за цією кімнатою, коли тут ще Леді Меліса жила. Відтоді — нікого. А тепер ви… і знову світло у вікні. Кров не вода.

Настя повільно кивнула:

— Ти її знав?

Домовик опустив очі.

— Я знав, так. Вона була велика, але тиха. Як осіння вода. Добра. Але сильна — як ураган у горах.

Він підняв погляд.

— А ви… дуже схожа. Така ж добра. Але інша, сильніша…

У грудях знову щось стиснулося — ніби пам’ять, якої не було, намагалась пробитися крізь час.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Я… рада, що ти тут.

Домовик розплився в задоволеній усмішці, поправляючи віника.

— Буду стежити, щоб жодна порошинка не заважала вам навчатись, пані. А якщо хтось скривдить — шишки на голову покличу. У мене зв’язки з буками. І не смійтеся, це страшні створіння.

Настя засміялася вперше за день — по-справжньому