Розділ 16: Пісня сталі

Сонце хилилось до горизонту, відкидаючи довгі тіні на південний полігон. Тепло дня змінювалося вечірньою прохолодою, але жар заняття лише наростав.

Магістр Флемінг стояв на краю тренувального майданчика, руки за спиною.

— Зараз — вільна відпрацювання. У кого є зброя — на лінію. Решта беруть тренувальні моделі. Сьогодні мета — відчути ритм бою. Ми не чекаємо від вас чудес. Лише — чесну віддачу.

Учні вишикувались. Настя стояла трохи осторонь, у бойовій стійці. Меч у її руках здавався надзвичайно легким — мов продовження руки. Ніби не метал — а хвиля.

Ларена, Амація й Арно стали ліворуч. Вони дивилися на неї так, як хижаки дивляться на здобич — упевнено в перемозі.

— Лерой, — гучно мовив Арно, — може, тобі спершу потренуватись із дерев’яним мечем? А то шкода, як древність знову засне від нудьги.

Настя не відповіла. Вона опустила погляд на меч. Клинок відбив захід сонця, і по металу пробіг легкий блакитний відблиск. І тоді вона зрозуміла: він чує її. Він веде її руку.

— У парах. Без магії. Лише техніка, — скомандував Флемінг. — До бою.

Стук сталі об сталь наповнив майданчик. Пил здіймався від швидких кроків. Настя опинилася проти Амації, в якої в руках був елегантний прямий меч — простий, але добре збалансований.

— Здавайся, поки не зганьбилась, — прошипіла та.

— Тобі доведеться постаратися, — спокійно відповіла Настя й зробила крок уперед.

Атака Амації була швидкою — майже професійною. Але в той момент, коли клинок мав би зачепити Настю по плечу, її меч сам повернувся в долоні — ніби вів її. Захист вийшов ідеальним, навіть вивіреним.

Знову удар. Настя — відходить убік, провертає руків’я і одним плавним рухом вибиває зброю супротивниці. Клинок врізається в пісок.

Навколо — тиша. Навіть магістр Флемінг завмер.

Меч у її руках спалахнув: тонка, майже невидима сріблясто-блакитна аура пройшла по лезу, мов визнання.

Амація дивилась вражено. Настя зробила крок назад, вклала меч у ножни.

— Ніколи не варто недооцінювати те, що здається забутим, — тихо мовила вона. — Іноді саме в минулому прихована сила.

Флемінг підійшов, розглядаючи меч.

— Він… відгукнувся не лише на кров. Він почав тебе захищати, сам. Таке буває лише з живими артефактами.

— Він ніби веде мене, — зізналася Настя.

— Це не просто зброя. Це — пам’ять і воля. І якщо він тебе прийняв… — магістр поглянув на неї пильно. — Значить, у твоїх жилах тече щось значно древніше, ніж ти гадаєш.

🌙 Пізніше, наодинці

Повернувшись у вежу, Настя сіла на підвіконня у своїй кімнаті, меч лежав поруч. Вечірнє світло спадало на підлогу крізь кришталь вікна. Вона провела пальцями по руків’ю — і десь усередині відгук. М’який, обволікаючий. Наче клинок визнав її.

Вона відкрила гримуар — той самий, з місяцем і трояндою. Що взяла у бібліотеці. Зі слів горгулії покинутий давним давно, наче лише кров його розбудить. Але тої крові давно не існує в цьму світі. Його сторінки горталися легко, майже самі. Закляття, тексти, схеми, замальовки.

А внизу однієї зі сторінок — невідомо як — з’явився рядок каліграфічним почерком:

«Ти йдеш вірним шляхом, Айрін. Серце впізнає те, що розум ще не готовий прийняти»

Настя завмерла.

І вперше — відчула присутність. Теплу, мудру, рідну. Наче хтось обійняв її зсередини.