Розділ 15: Випробування гострим словом і сталлю

Кам’яний двір між двома навчальними корпусами був залитий теплим сонячним світлом. Студенти юрмилися, обговорюючи розклад, викладачів і перші враження. Настя разом із Гвіном та Таїс вийшла на повітря, насолоджуючись миттю спокою.

Та спокій тривав недовго.

— Послухай, Лерой, — пролунав оксамитовий, глузливий голос. — Ти впевнена, що тобі в учениці, а не в покоївки?

Настя обернулась. Арно Тейл Аргір, один із трійці «еліти», стояв із схрещеними руками. Його мантію колихав легкий вітерець, а світло грало в очах, мов бурштин. За його плечем — Амація й Ларена, обидві з насмішками на обличчях, ніби вже знали, що станеться.

— З такою родовідною і манерами з підвалу — максимум, що тебе чекає, — продовжила Амація, — це допомагати бібліотечній горгулі перебирати пилюку.

— А може, тебе сюди прийняли помилково? — додала Ларена, розглядаючи нігті. — Хоча… ні. Для шоу завжди потрібен хтось «із простолюду». Щоб вигідно контрастував.

На мить запанувала тиша. Але Настя не відступила. Вона випросталась, відкинула волосся за плечі й, не підвищуючи голосу, мовила:

— Кумедно. Ви так захоплені моїм походженням, що забуваєте стежити за власним майбутнім. Сподіваюсь, на іспитах ви такі ж вправні, як у плітках. Хоча, судячи з того, що витрачаєте час на дешеві підколки замість тренувань, — в її голосі з’явилася крижана м’якість, — боюсь, на вас чекає розчарування.

— Ти… — почала Ларена, але Настя вже ступила ближче, глянувши просто в очі Арно.

— А ти, якщо вже пробуєш бути ловеласом, навчися хоч тонко ображати. Твої слова звучать як спроба блиснути розумом, якого, на жаль, не вистачає навіть на іскру. Але не переймайся — мовчання іноді значно ефектніше.

Студенти, що чули її останні слова, переглянулись. Хтось стримано хмикнув. Арно трохи примружився, губи смикнулись — чи то в посмішці, чи то від роздратування.

— Це ще не кінець, Лерой, — тихо кинув він. — Ми ще зустрінемось.

— З нетерпінням, — посміхнулась Настя. — Тільки не забудь потренуватись, перш ніж знову пробувати мене зачепити.

У цей момент пролунав гулкий дзвін. Він прокотився над Академією, відлунюючи в кам’яних стінах і скляних вітражах.

— Увага! — пролунав голос із магічного рупора. — Усім першокурсникам зібратися на південному полігоні. Початок заняття з фізичної підготовки.

🔥 Південний полігон

Піщані доріжки, кільця з каміння, бар’єри, тренажери, дерев’яні й металеві манекени — усе тону в зелені й магічних відблисках. Над полем парили наглядачі- грифони.

Назустріч групі вийшов чоловік у чорно-червоній мантії з мідною пряжкою у формі розпеченого круга. Волосся зібране у високий хвіст, погляд — як у воїна, що пережив сотню боїв.

— Магістр Арцер Флемінг. Я — ваш наставник із бойової підготовки, — промовив він стримано. — Тут ви забудете, ким були. Лише те, що вмієте — і як швидко вчитеся.

Він обвів учнів поглядом і вказав на смугу перешкод.

— Спершу — біг. Потім — вибір зброї. Потім — оцінка навичок. Хто слабшає — той програв. Хто лінується — вилітає. Усе ясно?

— Так точно, магістре! — вигукнув хтось.

— Вперед!

Почався біг — кладки, канати, бар’єри. Настя відчувала, як печуть м’язи, як пульсує магія десь під шкірою. Вона старалася не думати про чужі погляди, лише про себе. Лише вперед.

⚔️ Склад зброї

У тіні під схилом — довгий зал, викладений чорним каменем. На стінах — десятки мечів, сокир, кинджалів, списів. Над ними парили кристали з описом характеристик.

Настя звернула увагу на меч у скляній вітрині. Він був ельфійського кування, тонкий, легкий, ніби іграшка, але дуже небезпечна, нажаль вкритий пилом. Поруч табличка: «Відгук по крові. Недоступний».

Вона инстинктивно простягнула руку до руків’я.

Вітрина спалахнула, замок клацнув, і меч, ніби впізнав її, здригнувся і потягнувся назустріч.

— Що ти твориш? — хмикнула Ларена. — Це релікт. Навіть викладачі до нього не торкались сто років.

Але в цю мить підійшов магістр Флемінг. Його очі звузились.

— Це… меч архімага Ріори Лерой, — повільно промовив він. — Він відкликається лише по крові. Ніхто не зміг його підняти… до сьогоднішнього дня.

Він повернувся до Насті.

— Переконайся, що знаєш, що робиш, студентко Лерой. Бо з цього моменту ти — його хранителька. І відповідальність за нього — на тобі.

Настя глянула на меч. Він лежав у її руках, холодний, але чомусь… рідний. Наче чекав. Наче — визнав.