Розділ 11: Наближення Осіннього балу

Осінь у Кессі була особлива. Дерева світилися м’яким бурштиновим сяйвом, немов їхні листки вбирали магію, що спускалася з неба. В повітрі витала напруга очікування. І найбільше про це говорили студенти — наближався Осінній бал.

Для новачків це була не просто подія — це було випробування, перша поява в магічному світі в повній силі. Традиційно саме на Осінньому балу відбувалось перше розподілення між секціями і напрямками навчання, а також демонстрація магічного потенціалу.

Настя відчувала хвилювання. Вона не була схожа на інших. Ще досі хтось шепотів за спиною, що вона «чужа», «перехідниця», «не з нашого світу». Але вона вчилась. Наполегливо. А вечорами гортала щоденник бабусі, записуючи свої думки поруч із уже наявними фразами.

У лавці Міни плаття вже було готове — темно-синє, майже чорне, з блиском, що нагадував нічне небо. Рукава — прозорі, оздоблені срібною ниткою. Талія — висока, як у класичних ампірних сукнях її світу. Легка накидка з темного шовку завершувала образ.

— Ти будеш мов зірка, що впала з неба, — усміхнулась Міна, поправляючи тканину на плечах Насті. — І повір, це не перебільшення.

— А інші? Вони ж… маги. Дочки графів, спадкоємиці родів…

— А ти — дочка роду, про який світ забув, — тихо відповіла Міна. — Але він ще згадає.

У день балу Академія змінилась. Зал, де зазвичай проходили лекції, тепер був залитий світлом кристалів, прикрашений листям, химерними квітами і стрічками, що самі змінювали колір. Літали музичні сфери, звучали арфи і флейти.

Настя стояла біля входу, затамувавши подих. У залі — дівчата в неймовірних сукнях, юнаки — в мантіях із гербами родів. Вони танцювали, кружляли, сміялись. Але як тільки вона з’явилась — на мить усе стихло.

Її образ був інакшим. Не магічно-багатим, а глибоко естетичним. У ньому було щось… давнє. Чисте. І страшенно вільне.

Вона ступила в зал — і одразу з нею заговорив молодий чоловік у мантії кольору криги. Його очі — холодні й блискучі. Його погляд — мов удар меча.

— Ви — Айрін Лерой?

— Так.

— Я чув про вас. Говорять, ви — спадкоємиця. А ще — дочка зниклої.

— Я сама — єдина, хто знає, хто я. І я ще не сказала останнього слова, — спокійно відповіла Настя.

Він кивнув.

— Тоді, можливо, ми ще зустрінемось. Я — граф Еланд Маріан Льєр. Магістр стихії льоду.

Він поцілував їй руку — і від його дотику шкіра стала холодною, як ранній сніг.

— Осінь — час тіней і згадок. Та ти принесла з собою щось іще. Знаєш, що?

— Світло, — сказала Настя. — І, можливо, бурю.

Бал тільки починався.