Розділ 10: Таємниці щоденника і голос з минулого

Щоденник став для Насті не просто спадком, а справжнім компасом. Він змінювався. Сторінки, які вчора були порожні, сьогодні містили записи. Іноді — думки. Іноді — попередження. Іноді — спогади, які не могли належати самій Насті, але дивним чином зливались із її відчуттями.

Одного вечора, коли над Академією зійшов подвійний місяць, Настя відкрила щоденник — і в ньому з’явився новий текст:

«Я бачила її. Вона була в саду зі срібними яблуками. Її очі — такі самі, як у тебе. Якщо ти читаєш це — значить, пам’ять знову знайшла шлях».

Поруч — малюнок: дерево, під яким сидить жінка у каптурі. Навколо — символи. Один з них світився м’яко-зеленим.

Настя провела по ньому пальцем — і раптом почула голос. Прямо у голові.

— Якщо ти тут, дитино, значить, час настав.

Це був голос жінки. Теплий, глибокий, з ноткою втоми.

— Ти маєш знати: я не зникла. Я залишилася в словах, у камені, в тінях. Бо знала — ти прийдеш.

Настя затамувала подих.

— Вони шукали мене. Як тепер шукатимуть тебе. Але ти не одна. У тобі — мій дар, мій біль і моя надія.

Голос замовк, але сторінка щоденника світилась ще довго. Настя сиділа біля каміна, загорнута в ковдру, з Кішкою Землі на колінах.

— Це вона…? — запитала вона вголос.

Кішка підвела голову.

— Слід. Відлуння. Але сильне. І не зникло.

На наступний день Настя звернулась до бібліотекарки — старої магеси на ім’я Еліора, яка пам’ятала ще часи попередніх ректорів.

— Мелиса Ріора Лерой, — прошепотіла Еліора, коли Настя назвала ім’я. — Вогонь і тінь. Вона була блискавкою, що розсікала небо. Зникла без сліду. І Академія довго мовчала про неї.

— Чому?

— Бо іноді тиша — це єдина безпека. Але ти нею пахнеш, дитино. У тобі її очі. Її хода. І... її шепіт.

Настя вийшла з бібліотеки з новим тремтінням усередині. Не від страху. Від усвідомлення. Вона не просто випадкова чужинка у цьому світі. Вона — нитка, яку доля знову втягнула в гобелен.

І щоденник — це не пам’ять. Це ключ.