Розділ 8: Щоденник і нове ім’я

Настя не могла заснути. Після ярмарку все ще пахло димом, корицею й трішки магією. У голові крутились обличчя — Міни, Араміс, Роена. Але найсильніше — спогади про знайдену шкатулку, медальйон і почерк на листі: «Мелиса Ріора Лерой».

Вона сиділа на підвіконні, загорнувшись у ковдру, й гортала щоденник. Більшість сторінок були порожніми. Деякі мали лише символи, схожі на ескізи формул. Одна — малюнок, зроблений аквареллю: дівчина з темним волоссям, у мантії з візерунком, що нагадував зоряне небо. Підпис: «Айрін у дванадцять».

Настя торкнулась малюнка пальцями — і сторінка затремтіла. Літери проступили під світлом кристала на столі. Той самий медальйон, який вона знайшла в шкатулці, почав ледь помітно світитися в її руці.

Вона поклала його на сторінку — і почула голос. Ні, не звук. А думку, що виникла в її голові.

«Анастасія Айрін Адин Лерой. Ти дочка роду Мелиси. Ти — ключ».

— До чого? — прошепотіла вона.

У відповідь — лише м’яке тепло. Але воно лягло в неї, як промінь сонця після довгої зливи. Уперше за багато часу вона відчула щось, що можна було назвати спокоєм.

Вранці Настя попросила дозволу у комендантки залишити за собою кімнату на це ім’я.

— А що, було інше? — грифон підняв брову.

— Так. Але це — моє справжнє. Айрін Лерой. Я просто не знала.

— Світ пам’ятає справжні імена, навіть якщо ми самі їх забули. Хочеш його носити — носи. Але пам’ятай: з ім’ям приходить і спадок. І борги.

Відтоді вона підписувалась саме так: Анастасія Айрін Лерой.

На другий день після ярмарку почалось навчання. Вежі Академії дзвеніли, студенти снували з книжками, наставники махали плащами, магічні фонтани співали. Але Настя почувалась не як першокурсниця, а як та, хто щойно відчинив старі, давно зачинені двері.

Її кімната більше не здавалась чужою. Тепер вона знала, що колись тут жила її бабуся. І що тепер — це її місце. Її вікно. Її шлях.