Розділ 6: Сім стихій і стара кімната під дахом

Після випробування Настю одразу повели до Обсерваторного корпусу — вежі, що слугувала одночасно і гуртожитком, і місцем навчання для перших місяців. Башта була поділена на рівні — кожен відповідав певній стихії. Усього було сім: вода, вогонь, земля, повітря, світло, тінь і ефір.

На високому порозі, де вікна були затягнуті вітражами, а сходи вели по спіралі вгору, Настю зустрів грифон.

Він був більший за коня — могутня істота з тілом, вкритим сіро-золотим хутром і пір'ям, та очима, як бурштин в оправі повік. Носив шкіряну перев'язь з ключами, амулетами і заспиртованим серцем невідомого походження.

—Айрін Лерой, — промовив він, схиливши голову. Голос був хрипкий, з гортанним гарчанням. — Мене звати Т'Каар-Дрінн. Для простих — комендант. Ти — прийнята. Вежа чекає.
Кожному новачку призначали провідника — не людину, а магічну істоту. Для учнів першого ступеня — це були Кішки Стихій: розумні, мовчазні, але здатні розпізнавати суть душі.

Настя стояла у залі з круглим вікном, де семеро Кішок вишикувались півколом. Усі — різні: одна з блискучою шерстю, мов річка; інша — чорна, як ніч, з очима-зірками; третя — з шерстю, що тріпотіла, наче полум’я; ще одна — зелена, як мох; біла — сліпуча, мов сніг; сіра — як попіл; і одна — прозора, мов туман.

Усі підійшли до неї.

— Такого не бувало, — здивовано мовив грифона. — Зазвичай учень — це одна стихія. Ну, іноді дві. А тут — усі?

Кішки тислись до Насті, торкались лапами її долонь, обвивали хвостами її ноги. Вона стояла розгублена.

— Обирай, — мовила біла Кішка. Її голос лунав просто в голові.

— Як?

— Слухай серце. Ми — всі твої. Але новим шляхом підеш лише з однією. Поки що.

Настя озирнулась. Усі дивилися на неї. Повітря було густе, як перед бурею.

Настя зволікала. Всі вони кликали. Всі були прекрасні. Але тільки одна кішка не вимагала — не тягнула, не вабила, не тиснула. Просто чекала.

Строката наче туман. Та, що відбивала її очі.

— Я вибираю її.

Кішка потерлась об її ногу й рушила сходами вгору. Інші повільно зникли, мов розчинились у повітрі.

— Прийнято, — промовив грифон. — Ти — у Секції Серця. Це було давно. Дуже давно. Вежа буде згадувати разом з тобою.

Він махнув крилами і додав:

— Кімната 717. Сьомий виток, сьомі двері. Знайдеш. Якщо ти дійсно та, ким повинна бути.

Спочатку все пішло не так. Настя піднялася на свій поверх, як сказав грифон — сьомий виток, сьомі двері. Перед нею — двоє. Дівчата, схожі на ілюстрації з давніх книг або сучасних фільмів про вампірів: з ідеальними рисами обличчя, довгими кігтями, сяючими очима і легким ароматом солодкуватої спокуси. Сукуби. Їхня кішка, кольору фуксії, згорнулася на підвіконні і, ліниво позіхнувши, навіть не поглянула на Настю.

— Ти з «нізвідки»? — зневажливо простягнула одна, її хвіст обвився навколо стегна, як аксесуар.

— Вежа помиляється, якщо пускає всіх підряд, — друга навіть не приховувала глузування. — Ти не виживеш. Нижчу ми ніколи не приймемо. Йди звідси, поки ціла.

Настя мовчки кивнула. Перед нею різко зачинили двері. І в той же момент її власна кішка — та сама строката, з'явилася прямо перед нею. Вона м'яко, але рішуче потягнула дівчину за край накидки і повела нагору, вгору по вузьких гвинтових сходах, майже до самого даху.

Сходи були вузькі й круті. Настя ледве піднімалася, торбина била по боці. Але коли Кішка штовхнула двері — Настя забула про втому.

Кімната була простора, з великим круглим вікном у даху. Під вікном  на стіні— широкий підвіконник, де можна було сидіти. Ліжко з балдахіном, дерев’яний стіл, камін, два крісла, стара шафа, книжкові полиці. Підлога в пилюці. Повітря пахло застарілим воском і сухими квітами.

Кішка стрибнула на ліжко.

— Твій дім, — промовила вона.

Настя сіла на підлогу. Її переповнювало дивне відчуття: туга і спокій водночас.

Вона прибирала до пізньої ночі. Стирала пил, замінювала постіль, провітрювала кімнату. Під ліжком знайшла сумку — стару, шкіряну, затягнуту ременем. Усередині — шкатулка.

Вона відкрилась, коли на метал потрапила крапля її крові: Настя випадково вкололася уламком.

Всередині — лист, кільце-сховище і медальйон. На листі — розбірливий почерк:

«Для тієї, хто прийде за мною. Моє ім’я — Мелиса Ріора Лерой. Якщо ти це читаєш — ти моя кров. Пам’ятай: ми не зникаємо. Ми просто чекаємо свого часу Прийми ім'я, щоб відкрити те, що приховано.

Тепер ти — Анастасія Айрін Адін Лелой».

Настя сіла на підвіконня. Місяць уже піднімався над вежами Академії. Сиділа мовчки, затиснувши медальйон у руці

Кішка знову прийшла, згорнулася клубочком біля її ніг.

Настя прошепотіла:

— Анастасія Айрін Адін Лерой... Хто ти тепер, а хто ти була?

І тихо додала:

— І як мені все це зрозуміти?...