Розділ 5: Випробування в Обсидіановому залі

Врата здавались вирізаними з суцільного чорного обсидіану, вкритого тріщинами, в яких пульсував світ. Їх не відкривали — вони самі відчинялися, тільки якщо визнавали силу.

Настя стояла перед ними. За спиною — чужі погляди. Попереду — темрява, яку не обійти, тільки пройти. Її тіло тремтіло від тривоги: дихання збилося, коліна підкошувалися. Але десь усередині, під шаром страху, жевріла вперта впевненість: вона мусить.

Крок. Врата залишаються глухими. 
Другий крок. Вони здригнулись, мовби всередині щось ворухнулося. 
Третій — і в ту ж мить світ спалахнув: спочатку небесно-блакитним, далі — яскраво-червоним, за ним — теплим зеленим і, нарешті, — потужним золотим.

Камінь шелеснув, наче ним пройшов вітер, і темрява відступила.

Врата відчинилися.

Настя увійшла до Обсидіанового залу — круглого приміщення з куполом, усіяним кристалами. По колу сиділи маги — по двоє в мантіях різних кольорів. Перед ними — довгий стіл, на якому лежали предмети: жезли, пера, кинджали, кристали, чаші, книги, кам’яні фігурки і дивний темний щоденник, обтягнутий шершавою шкірою, наче вицвілою від часу.

У центрі стояла Сфера Істини — ідеально гладка, прозора, мов вода, з легким блакитним сяйвом усередині.

Голос екзаменатора пролунав глухо:

— Доторкнись. Ми побачимо твоє світло.

Настя зробила крок уперед. У залі стало холодно. Вона поклала долоні на Сферу.

У ту ж мить її свідомість занурилась у світло.

Барви, спалахи, голоси. 
Пригадались долоні Марени, листя біля скель, шепіт невідомих слів, обличчя бабусі… 
Сила виривалася назовні: усе, що вона стримувала, усе, чого боялася — перетворилося на світло.

Сфера спалахнула небесно-блакитним. Потім — червоним, мов спалах болю. Далі — зеленим, м’яким і огортаючим. Фіолетовим – благородним і стриманим. Чориним – глибокою пітьмою,  наче живою істотою. І, нарешті, — золотим: чистим, сліпучим, як сонце за хмарами.

Увесь зал осяявся.

— Це неможливо… — прошепотів один із магів.

— Усі кольори. Вперше з часів Аріеля.

— Сфера… ледь не тріснула.

На столі щось ворухнулось. Першим відгукнувся жезл — тонкий, з візерунком сріблястих корінців. Потім — кинджал, він ніби підскочив, притягнутий. І нарешті — щоденник, той самий, який ніхто не міг підняти. Він здригнувся, піднявся і м’яко ліг у руки Насті, розкрившись на порожній сторінці, де проступив напис: 
«Спадок прийняти за правом. Чи готове твоє серце — покаже час».

А за ним — ще рядок, ніби написаний зсередини:

«Ти тут не випадково. Пам’ять кличе тебе».

У залі здійнявся гул. Дехто з магів сперечався, інші — переглядалися. Маг у білій мантії підвівся.

— Ласкаво просимо, ученице. Ти допущена. Цінуй велику мудрість і силу, даровану тобі.

Настя опустила погляд на щоденник. На обкладинці, в кутку, було маленьке тиснення:

М.Р.Л