Розділ 3: Шлях до Академії

Настя йшла дорогою вже другий день. Ноги нили, плечі пекло від важкої торби, яку їй зібрала Марена — сушені ягоди, торбинка з сіллю, зілля, в'ялене м'ясо та декілька коржиків з житнього хліба, теплий плащ, змінна одежа і маленький ніж у тканинній обмотці.
Марена не пішла з нею — лише провела до стежки, зарослої корінням, що вела на південь. Там починалася межа між Заячою Топіллю та зовнішнім світом.
— Далі — сама, — сказала вона, вдивляючись у Настю. — Я тебе витягла, але далі тягнути — значить обдурити.— Обдурити кого?
— Світ, — тихо відповіла Марена. — А він образливий. Він пам’ятає, кого тягли, а хто йшов сам.
Село Кард — перше поселення за Трясовиною — зустріло її гамором, запахами й людьми. Настя почувалася чужою серед усього цього. Тут вирувало життя: лотки з пирогами, крики ремісників, діти з хустинками, на яких продавали трави й дивні камінці. Були й вартові — в кольчугах, з емблемою у вигляді змії, що кусає власний хвіст. Символ, як згодом пояснили, означав «порядок через повторення».

Настя подалась за натовпом до ярмаркової площі. Тут їй стало страшно вперше по-справжньому: надто багато очей, надто багато голосів. Вона — одна. Зовсім.

— Обережно! — хтось грубо стиснув її за плече. — В тебе вже в очах лазили!

  Настя обернулася. Хлопець у темній мантії, років двадцяти, з чорною стрічкою на лобі — знак учня.

— Якби він встиг договорити, ти вже б блукала болотом без шкіри, — буркнув він. — Кишенькові злодії в Карді чемніші, ніж торгмаги.

— Торгмаги?

Він зміряв її поглядом — змученим, але не ворожим.

— Ти не місцева?

Вона заперечно похитала головою.

— Тоді тобі до Академії. Або в яму. Чужаки тут довго не живуть. Торгмаги — крадії сну і сили. Вони тягнуть дремлячий дар і перепродають його у темні справи.

Він назвався Роен. Учень Академії, що купував трави та магічні приладдя для наставника на ринку. По дорозі до Врат вони заговорили. Дізнавшись, що Настя прийшла з Трясовини й ішла сама, він здивувався.

— Виглядаєш, як порожня. Але очі у тебе — не зовсім мертві. Є іскра. Або зола.

— Мене покликало?...

— Нікого не кличуть. Але якщо щось шепоче — слухай. Тільки не кожне шепотіння — добре.

Пізнього вечора, біля вогнища за ринком, Настя вперше почула слово «перехідник».

— Ті, хто народився не тут, а потрапив сюди — такі, як ти, з інших навій, — пояснив Роен. — Іноді стають каналом. Через них світ переписує себе. Або захищається.

— А якщо я просто хочу піти?

Він розвів руками.

— Тоді тобі слід знайти Врата. А вони — в Академії. Або в Міносі. Але Мінос для таких, як ти, — смерть. А Академія — шанс.

Настя дивилась у вогонь. Світ навколо був чужим, страшним. Але вперше з моменту прибуття вона відчула не страх, а слабке, вперте відчуття.

Надію.