Розділ 2: Травниця

Настя прокинулась від запаху диму та сушених трав. Голова була важкою, губи потріскані. Над нею — стеля, зроблена з дощок, подекуди заткана мохом. Тьмяне світло лилося з печі біля стіни. Вона лежала на грубій підстилці, укрита шкурою.

— От і очуняла. Житимеш, — пролунав сиплий голос поруч.

  Настя здригнулась. Біля стіни сиділа жінка в темному вбранні, з пучком сивого волосся, перев’язаним шнуром. Обличчя в зморшках, але очі живі. В руках — корінь, який вона нарізала тонкими скибочками.

— Де я?

— У мене. В землянці. На узліссі. Біля Лісу, — не підвела очей. — Ти прийшла з Прикордонної тіні. Таке трапляється нечасто.

— Я… не розумію.

— І не дивно, — кивнула вона. — Ти з іншого світу. У вас там — залізо і скло. А тут — живе. Світ тебе впустив. Отже, ти йому потрібна.

  Настя знову заплющила очі. Психоз? Кома? Сон? Вона не знала. Але все здавалося надто реальним: шершавість шкури, запах цибулі, біль у коліні. І — сережки у вухах. Ті самі, бабусині. Вона завжди носила їх на зміну — на щастя.

— Як тебе звати, дитино?

— Настя… Анастасія.

— Я — Марена Стея. Лісова. Лікую людей, знаю трави, ховаюся від звіра. Своє ім’я бережи, справжнє ім’я ніхто знати не повинен — хто знатиме, матиме владу. Поки побудеш тут. А тоді вирішиш, куди рушати. Хочеш додому — доведеться довгий шлях пройти. Але спершу — вчитись.

— Чого?

— Законам цього світу. Бо це — не твій. Ти зараз у Мартелі. Світ людей і інших: ельфи, дворфи, верховні. Тут усе має ціну. А ти прийшла з порожніми руками. Окрім крові й долі.

— Де ви мене знайшли? — прошепотіла Настя, голос ще хрипів. Марена підсунула до вогнища миску з киплячим відваром, кинула туди кілька листків і присіла ближче, витираючи руки об лляний фартух.

— Біля самої води, біля Скель, де море лиже камінь. Там — край Лісу Древніх. Люди туди рідко ходять. Там Заяча Тонка, загибельне місце. Болота, тумани, топтуни. Ніхто просто так там не з'являється.

Настя вдивлялася в обличчя жінки. Їй здавалося, що вона зараз почує, що її витягли з води або знайшли мертвою — і тоді точно прокинеться.

— Ти лежала на моху, немов спала. Ні крові, ні ран. Лише вуха горіли, як у новонародженої. Сережки блищали — я відразу зрозуміла, що ти не місцева. Камені там не носять. Хто б носив срібло в Топі?

— І ви... просто мене забрали?

— А що ще робити? — Марена знизала плечима. — Хто приходить з Лісу — той або проклятий, або обраний. Ти — ні те, ні інше. Ти, мабуть, загублена.

Вона встала, поправила зв'язку сушених трав, що висіли над вогнищем.

— Але світ тебе не вбив. А це вже багато значить. Світ Мартела до чужих не добрий. Особливо до тих, хто приходить з порожніми руками.

Настя з трудом піднялася на ліктях. Тіло боліло, але мозок почав прояснюватися.

— Мартел… це країна?

— Королівство. Поки що ще не розколоте. А ти — на самому краю. Наше село не має назви у картографів. Ми самі називаємо його просто — Заяча Топка. Тут, де Ліс Древніх сходить до моря.

— Чому «заяча»?

— Кажуть, сто років тому тут водилися білі зайці, що зникали в тумані, наче дим. Але це казки. Тепер тут тільки чайки, привиди та ми.

За вікном налітав вітер. Вперше Настя помітила: вікно в землянці — кругле, в рамі з кісток, і за ним не було скла, лише натягнута тонка плівка зі світлої шкіри.

Марена поставила перед нею кухоль з гарячим відваром.

— Пий. Будеш стояти — поведу до старшого. Він вирішить, що з тобою робити. А якщо залишишся — навчу, як не померти в цьому світі.

— Повернутися можна? — вирвалося у Насті.

Марена дивилася на неї довго, занадто довго. Потім кивнула — обережно, з натяжкою.

— Можливо. Але назад не завжди означає «додому», дитино.

На третій день Марена веліла Насті встати.

— Пора дивитися на світ, в який потрапила, — сказала вона, простягаючи вовняну накидку. — Сидіти тут — згниєш душею. Світ боїться сплячих. А ти не мертва. Перевіряла.

Настя вийшла на світло, і її ніби вдарило в обличчя. Після сирої темряви землянки — це було сліпуче: сонце, вітер, запах водоростей і солоної води, сирий камінь під ногами. Землянка врізалася в схил — не хатина, а скоріше берлога, прихована в заростях. Вдалині, через низький хребет пагорбів, синіло море.

— Он там Скелястий берег, — кивнула Марена. — Далі — болота. А ось туди, — вона махнула вправо, — стежка до села. Ходім.

Настя крокувала невпевнено, ще не вірячи, що це все відбувається з нею насправді. Тут все було неправильно: повітря було занадто густим, трава — занадто темною, птахи — занадто мовчазними. Все ніби дивилося на неї, все — чуже. Над головою світило сонце, і виднілися  три місяця у похмурому сірому небі з кучерявими важкими хмарами.

Село дійсно було невеликим. Кілька десятків будинків, критих соломою і шкурами, плетені паркани, вузькі стежки. Кози з кривими рогами, діти, босі, але з якимись дивними візерунками на лобі, старці з очима кольору болотної води. Люди дивилися насторожено. Настю відразу відчули як «не свою».

— Навья? — почула вона шепіт.

— З боліт?

— Або з Низин?

— Втекла від крисаків? — як пізніше пояснила травниця, помісь щура і нежиті розміром з вовка.

Марена не оберталася. Вела прямо до круглого будинку в центрі, вкритого корою і бурою тканиною. Біля входу сидів чоловік — сивий, кремезний, з лисячими очима. Він встав, не здивувавшись.

— Це вона? — тихо запитав він.

— Вона, — відповіла Марена. — З Лісу. Без минулого. З каменем на грудях. Але без імен і знаків. Поки що.

Він кивнув Насті.

— Говориш місцевою мовою. Значить, півдороги вже пройдено. Ім'я?

— Айрін, — пам'ятаючи слова травниці, вона не назвала своє справжнє ім'я.

Він повторив:

— Ай-рін... Складно. Залишимо, як є. Я — Еран. Вождь, староста тутешній якщо простіше. Тут ти гостя. Але світ не любить невизначених. Потрібно, щоб ти вибрала шлях. Ремесло. Або дорогу. Або знання.