Розділ 1: Не туди, куди йшла

    Настя не пам’ятала, коли востаннє справді спала. Не задрімала у маршрутці, не клюнула носом в ординаторській — а саме заснула. Глибоко, з повним відключенням. Останні тижні змішали все: тривоги, пацієнти, відмови, евакуації, подачки від волонтерів, безглузді суперечки з адміністрацією. Вона трималася — бо треба. Бо вона лікар. Бо іншим ще гірше.

    А сьогодні в коридорі між ординаторською та душем — свідомість просто вимкнулась. Не втратила — вимкнулась, як лампа. Вона йшла по халат. Чи в душ. А може, за рукавичками. Усе пливло. Взуття липло до підлоги, голова йшла обертом. В очах потемніло. Вона відчинила двері.

І — провалилася.

  Буквально. Під ногами зник лінолеум, стіни розчинились. Ні неону, ні сирен, ні запаху антисептика. Натомість — різкий аромат вогкості, диму… і листя?

Вона ступила вперед — і світ похитнувся.

Вона опинилася в лісі. Не в парку, не в посадці — в справжньому прадавньому лісі. Дерева — високі, темні, з вибіленими стовбурами, волога трава — до колін. Було тихо. Навіть занадто. Жодного автомобіля. Жодної пташки. Лише шелест і рідкісні краплі — немов після дощу.

Настя застигла. Серце глухо стукало в грудях. Сон. Шок. Галюцинація.

— Де… — прошепотіла вона, та голос ніби загубився.

 Позаду стояли двері. Найзвичайнісінькі, лікарняні. Тільки тепер — серед лісу. Без стін. Просто двері серед коріння. І вони повільно… зникали.

Вона кинулась назад — запізно: ті розтанули, мов туман.

Вона бігала навколо, кликала, поки голос не осів. Потім — ішла навмання. Тіло ломило, ноги підкошувались. Десь глибоко вже назрівала паніка.

А тоді — темрява.