Паразит 2

Занурся у пітьму — і вихід буде тут же. Шукай наосліп. Відчуй на нюх. Збери до купи усе, що буде поряд — і просто відпусти на пусту землю, ніби нічого не тримаючи. Завмри на мить. Оглянься. Опустись на коліна і попроси когось тебе підійняти. Копни ногою в повітря. Плюнь кудись в бік. Закричи щосили, аби зовсім не відчути навіть найменшого тремтіння голосових зв’язок.  

Темрява дала мені свободу. Я не знаю, що там попереду, ззаду. Я нарешті можу йти. Пробігтися. Вперше за довгий час. Настільки довгий, що забулись мені ті миті, коли я міг володіти собою.  

Пітьма закінчиться лиш тоді, коли відкриєш очі. І от, я вже у відкритому полі, де нещодавно зібрали пшеницю. Воно безмежне, простягається аж до зірок. Темрява вже десь позаду. Вона не означає нічого. І не означала.  

Я помер? Чи моє тіло досі пливе течією ріки, в надії на чиюсь небайдужу руку? Можливо, я десь посеред життя і смерті. Або всередині своєї душі, що не так давно була заражена.  

Тут спокій. Тут земля — це земля. Небо — зовсім як небо. Все розкладене на свої споконвічні місця. Тут я бачу себе. Моє тіло — нарешті моє.  

Якась частинка побігла від мене геть. Широкою зоряною стежкою, що плавно заходить за горизонт і зникає у пітьмі нічного неба. Та частина мене, з якою я жив довгий час — зникла. Гадаю, вона за цим небом. Робить своє. А я робитиму своє. І піду далі стежкою.  

Я провів стільки часу у своєму тілі, навіть цього не розуміючи. Цікаво, як воно там? Впевнений, цікавіше, ніж тут. Я блукаю вже довго. Проходжу темною лісовою галявиною. Кутом вуха я чую шурхіт, кроки. Я відчуваю прохолоду, голод, сонливість. Та не страх. Мені хочеться довіритись цьому місцю. Поринути в його обійми.  

Я лягаю на мох та міцно заплющую очі. Вітер вкриває мене прозорою ковдрою. Щось крокує навколо. Та мене пробирає тепло і спокій. Захотілось всміхнутися.  

 — Зручно, приятелю? — питає старий дідусь з одним оком, що сидів на пеньку прямо перед моїм обличчям. Він закурює люльку, відкашлює три рази, спльовує вбік і ще раз кашляє, тільки з більшим хрипом. На ньому пошарпана куртка, дірява шапка. Лице вкрите гострою щотиною. Ока немає, як я казав. Тішить, що я можу помічати деталі, а не домальовувати собі самому.  

— Зручно-зручно, — я повертаюсь до нього спиною та намагаюсь поринути у сон, слухаючи його довгі затяжки.  

— Ти був колись за цим лісом? — я відчув в його голосі крихту зверхності.  

— Я був у полі. 

— Хе! Ну і невдаха з тебе, приятелю. А я от виходив за ліс. Хоч і ногою однією ступив, але був! А ти?  

— А мені нащо за нього виходити? Тут добре, спокійно було, доки ти не з’явився. Чого ще? — повертаюсь я до нього й розплющую очі. Так! Таким я його і уявляв. 

— Бачу, задоволений з себе, га?  Можна тебе на кілька слів?  

— Добре-добре, — зітхаю я, — кажи, що хочеш? 

— Ти ж знаєш, що це мій ліс, правда? Тому тут мої правила. 

— Може знаю, а може і ні. Звідки таке ствердження, що я знаю?  

— Знатимеш. Тож так — це все моє. Тут мої правила. Будеш дотримуватись — проживеш і сотню літ! Не будеш — ліс тебе забере, — я сміюсь йому в обличчя. 

— Ліс того не зробить, навіть якщо на колінах благатимеш, — підіймаюсь, струшую з себе землю та сухе листя.  — Але, якщо так, то я піду далі. 

— Що?! Зараз? За ліс зібрався? Невже не хочеш першого правила послухати? Я дам тобі дещо! З цим ти зможеш пройти ліс! Лиш послухай! 

— Добре, кажи. 

— Не кричати, не..., — я перервав його, простягнувши руку. Він зітхнув та поклав мені в долоню невеликий, товстий корінь.  

Один погляд — і я вже зверху. Крокую повітрям над високими деревами. Я обертаюсь, а поле вже вкрите пітьмою. Часу обмаль.  

Підіймаю голову і, вже на землі, бачу малого хлопчика. Він прямо тут, переді мною. Кружляє навколо на велосипеді з двома додатковими колесами, одне з яких зламане, і лиш підстрибує.  

— Чому ти сам? — питаю його, та він мовчить. Щосили крутить педалі. — Можна мені пройти прямо? — показую пальцем на широку стежку, що веде за горизонт. 

— А що там такого? — він зупиняється прямо переді мною й підіймає свої широкі очі з яскравими зіницями.  

— А ти не знаєш?  

— Ні. Не знаю. 

— От і я не знаю. Тому і йду туди. Щоб дізнатись, — я оглянувся і побачив, що ліс вже повністю вкритий пітьмою.  

— Схоже, тобі вже пора, — помічає і він. Я хапаю його за плечі та тягну за собою. Велосипед перевернувся би, якби не задні колеса.  

— Ти точно не хочеш йти? Ніколи не бажав дізнатись, що там?  

— Не знаю. Мені ще рано про таке думати, — він побіг до велосипеда, а я пішов далі. 

Стежка вела мене ще довго. Мені вдалось відірватись від пітьми, перепочити та продовжити шлях. Можливо, вона не така ворожа до мене. Хтозна, чи вона не хоче навчити мене чомусь? Я лиш не бажаю в ній жити.  

Більшу частину життя мені хотілося бути невидимим. Все життя я хотів не одягати костюми, бо все відчувалося як великий маскарад. Я бажав волі — у ній і заблукав.  

І більше не має значення та ферма. Якщо вона взагалі була. Вона є тут. Переді мною. Та чи була назовні... 

Я перестрибую паркан. Навколо широченні поля, що оточують два великих амбари. Вони пусті, крізь них вільно йде вітер.  

Я бачу дим багаття далеко в полі. І чорні цятки навколо. Біжу туди з усіх ніг.  

                                                       МЕНІ ПОТРІБНІ ВІДПОВІДІ 

        МЕНІ ПОТРІБНІ ЧАСТИНИ                                                          МЕНІ ПОТРІБНІ ВИХОДИ 

Навколо тіла мертвої свині сидять люди та поїдають її. Вони хапають руками шматки, щосили відривають та жадібно з’їдають їх. Кожну частину. Їх зуби рвуть кишки. Поїдають їх прямо з лайном. Мене зсередини обпалює полум’я. Я щоміць стискаю долоні. Розум починає покидати мене. Я відчуваю як віддаюсь в темно-прозорі руки. Одна рука з натовпу простягає мені цілу печінку. З неї стрімко стікає багато крові.