Маріка

Цілу ніч безперервно дощило. Місто спало. Тиша сховалася всередині, в будинках. За товстими вікнами й щільно замкненими дверима. Людина винайшла безліч методів захисту від зовнішнього шуму. Ілюзію справжньої безпеки за металом та деревом. В теплі. 

 Ця людина буде спати в спокої. Під теплою ковдрою. В повній темряві, потрібній для якісного сну. У провітреній за деякий час перед сном кімнати.  На столі поряд стоятиме склянка води, поруч лежатиме телефон з кількома непрочитаними сповіщеннями та часом 23:29. Саме о цій годині, цієї нічної зливи, коли місто мовчало — було вбито двадцятирічну Маріку.  

Вбивця шторхнув її ножем у живіт. Відтягнув у дитячу кімнату, де, зазвичай, спав її молодший брат. Та цієї ночі його там не було. Як і її батьків. Вбивця, попри її благання, крики, сльози, продовжив своє. Він підійняв її за обидві руки та продовжив вганяти ніж в її черево. Раз. Другий. Третій. Маріка була притомна. Вона відчувала кожен удар. Відчувала як тонке лезо розриває її шкіру, проходиться нутрощами, а, згодом, витягується і збирається вдарити з ще більшою силою.  

Вона лишилась лежати сама. У темній дитячій кімнаті, стіни якої були прикрашені не тільки малюнками квіточок та травички, а і невинною кров’ю. Сльози ллялись з її очей ще до світанку. До сходу сонця її очі лишались відкритими, а подихи короткими. Будильник у її кімнаті дзвонив аж до вечора. Почули. Знайшли. Ця новина була цікава лише протягом двох днів.  

За тиждень мої батьки, друзі, знайомі, родичі — усі забули. Ніби нічого не сталося. Усім було начхати. Та не мені. Маріка. 

Маріка не покидала мою голову ані на мить. Я бачив її образ усюди, де тільки намагався сховатись. Її по дитячому невинне лице. Її сумні очі, тонкі губи. Розсипане по тонких плечах темне волосся. Ця проста фотографія з її документів, відбилася у моїх очах новим знімком.  

Чому його досі не знайшли? Невже місто спало так міцно, що ніхто не помітив закривавленого чудовиська, що пробігав повз їх будинки, їх вікна? Хто хоч і на крихту, але проходив повз краєчок їх вибудованого спокою?  

Для моїх друзів це лише чергова новина в телевізорі під звичний голос кореспондентів та сухі коментарі слідчих. Батьки скажуть, що це лише якась дівчина з іншого кінця міста. Ми не знали її. Ніколи б не дізналися. Вона не наша. Чому ж я не заспокоюсь? Я щодня перечитую деталі цього злочину. Вчитуюсь в кожне доступне слово в пошуках відповідей.  

Моя звична завзятість та захоплення ведуть мене в поліцейське відділення. Сорочки з написом. Вони носять їх з такою гордістю. Витискають груди вперед. Підборіддя доверху. Я задаю їм безліч питань. Та я не родич. Не друг. Я ніхто для неї. Як і вона для мене. Чи ні?  

                                                                               Маріка  

“Дорога Маріко, 

Мені не вистачить слів аби описати мій жаль. За все своє життя я не відчував нічого такого, що могло б розчулити моє серце. Мені безмежно шкода.  

Я зовсім тебе не знаю. Та твої очі, погляд... Вони кажуть мені стільки всього, чого жоден інший не скаже й словом. Мені видно кожний куточок.  

Тієї ночі ти хотіла лише спати. І ти спала. Я спав. Важко й згадувати ті подробиці, що мені вдалось випитати у слідчих. Чому твої рідні не цікавляться? 

Хотілось би поговорити з тобою. Хоча б хвилинку. Бідненька... Я би не говорив тобі нічого. Ти бажала б простих обіймів.  

Я твій ровесник. Можливо, тому мені так шкода? Гадаю, ні. Це лише мої відчуття. Щось всередині мене стиснулося так міцно... І досі не відпускає.  

Я знайду того хто це зробив. Він стане перед законом. І тоді ти спочинеш. 

З найщирішими співчуттями, Бернард”.  

— Будь ласка, вислухайте! — кажу я голосно, тримаючи двері, які от-от притиснуть мені пальця. За ними — розлючена жінка. — Я не журналіст! Я ніхто! 

— Чого тобі треба? — відповідає вона. — Ми не такі дурні, аби купитись на вашу брехню! — моя рука вислизає і двері з гуркотом зачинаються. Чую звук повернення ключа.  Я падаю і опираюсь спиною. 

— Я не обманюю вас. Не журналіст, не детектив. Я ніхто! Ніхто! Звичайний хлопець, що побачив новину про вашу доньку! Благаю вас..., — не знаю, чи є там хтось за тими дверима. — Я ночами не сплю, думаючи про неї. Я ледве знайшов ваш дім. Довелося хитрити. Мені потрібна лиш одна відповідь! І більше мене тут не буде, — двері привідкрились. — Чому вас не було вдома тієї ночі? І чому ви відмовились від участі у слідстві? — вони зачинились швидше та гучніше цього разу. Без жодного слова. Без погляду. Я не побачив доньки в очах матері. 

Ось і минув місяць з того страшного дня. Я рахував кожен день. І кожен я пам’ятаю до деталей з тих пір як її жорстоко вбили.  

Мій кращий друг був більш віддаленим від цієї теми. За такий короткий час він навіть встиг забути про вбиту дівчину. Він часто несерйозним. Для нього веселощі були важливішими, за “якісь там події”, як він любив казати. Та настав момент, коли мені доводиться просити допомоги. І в моєму колі є людина, яка допоможе мені. Допоможе без жодної користі для себе, без зайвих питань та відмовок. Єдина людина, що підтримає кожну мою дію та рішення. Кому можна довірити власне життя у тріснутому стакані.  

Він не думав довго, як і очікувалось. Тієї ж ночі ми пішли на місце вбивства. Стара чотириповерхова будівля. Двадцять чотири квартири та спільний підвал. Чотири коридори зі слабким світлом та запахом сирості.  

Квартира номер 22. Огорнута стрічкою, з якої вже починала сходити фарба. Двері замкнені на ключ. Та чхати я хотів. Я тут, близько до того, аби побачити все на власні очі. Уявити повну картину. Я прийшов, Маріко.  

Нога вибиває двері одним ударом. Мій друг пробував мене зупинити. Він лишиться на варті.  

Я ступаю в квартиру як у інший вимір. Темрява. Пітьма, і повна тиша. Ліхтариком я освітлюю приміщення. Переді мною кухня. Маленька, але затишна. Невеликий столик з трьома барними стільцями. Стара газова плита. На ній складені доверху сковорідки. На стіні, на магніті висять ножі. Рука тягнеться за тонким, лезо якого тягнулося від вказівного пальця до зап’ястя. Я хапаю його.