Паразит

Усе почалося, я би сказав... Звичайно, певне. Нічого одразу я не відчув. Та, схоже, і не мав би. Я був у колі невідомих для мене людей. Це було щось нове для мене. Знаєте, колись у газетах писали місця збору для пікніку чи вечірки? Чому газети? Знаю, у наші часи газети читають лише літні люди. Та саме в цьому була загадка, аби дістатися на такі заходи. Саме тому нас було лиш п'ятеро. Троє дівчат та двоє чоловіків, серед яких був і я.  

Ми зібралися на невеличкій фермі, що належала батькам однієї з дівчат. Вже не згадаю імені, та вона мені одразу впала до ока. Як і я їй. Що ми робили? Певне, вас цікавить щось ближче до моєї ситуації... Що ж, прийшли ми туди голодні. Розпаливши багаття, ми взялися смажити м'ясо, що принесла нам та дівчина. Ферма, як не є. Важко пригадати... Точно була куриця, але ми їли й інші шматочки. Я не знавець м'яса, більшу частину життя я був лактовегетаріанцем, та того дня я чомусь дав собі волю. Так, м'ясо було сируватим всередині. Та ми до моменту трапези вже добряче напилися. Так, усі пили з тих самих пляшок, чому питаєте? Наркотики? Не брехатиму... Було. На них я теж не особливо знаюся, мені щось вкололи і я ніби заснув. Прокинувся вже на тій дівчині. Ми кохалися... Так, без захисту... Можливо і цілувалися, мені важко пригадати. До чого ці питання? Я помив руки з милом вже вечором наступного дня. Так, вірогідно я натер собі очі, може і нігті гриз. Що? Ні! Дівчині я нічого своїм ротом не робив! Та і до чого тут це?! Я гадав ви досвідчений лікар! До дідька вас усіх! Лише гроші вам і треба! — я підвівся з крісла та пішов до виходу.  

На вулиці було дуже зимно. Навіть попри сонце. Я охопив свої плечі руками. Кашель турбує мене місяцями.  

Чухаю потилицю.  

На мені багато одягу. Я почав носити по дві, а то і по три пари шкарпеток, штанів, светрів, часто з каптуром та шапкою. Сонцезахисні окуляри, інколи маска, рукавиці. Сховатися. 

Сховатися від усього й усіх. Туди, де я буду один.  

Дике свербіння у мене починалось з шостої ранку і продовжувалось до дванадцятої. На початку доходило до того, що я роздрапував свою шкіру до м'язів. Зараз я вже звик, тому лиш інколи можу легко пройтись кінчиками нігтів.  

Здається, я вже давно припинив контролювати своє тіло... Мої ноги. Вони йдуть самі. Мої руки роблять жаливі речі. Інколи я і не знаю, чи мої думки... Вони справді мої?  

Цього разу я вдячний своїм ногам. Вони прийшли до мого дому. Різкий сморід одразу вдарив мені в ніс. Стіни мого туалету покрились дивним бронзовим слизом. Зі стелі гучно падали краплини води. Усе приміщення мого дому просочилося вологою.  

На годиннику вибила тринадцята. Я з поспіхом почав скидати з себе весь одяг. Швидко знявши верх, я поспішив до низу. Остання штанина не піддавалась. Я стрибав на одній нозі та перечепився через дріт вентилятора і впав на спину.  

Мене огорнув хаос. Я хаотично крутився на підлозі, не в змозі стягнути з себе шкарпетки. Мене пронизувало відчуття руху. Руху під моєю шкірою. Я міцно заплющив очі. Ось воно. Щось поповзло від мого нігтя, в лівому плечі теж відчувались криві посуви. Мені захотілося кричати. Зробилося несамовито лоскітно. Під лобом, повікою, на сідницях, у грудях і животі. Я відчував як щось повзе. Увімкнулося світло. Я випадково відкрив очі. 

Щось довге та тонке повзло від мого зап'ястя аж до ліктя. Знову заплющую очі. Так міцно як тільки можна. Триває цей процес близько двох годин. Намагався колись рахувати, та в такому стані навіть думати не вдається.  

Я йду до вбиральні. Важко дихаючи, я вмикаю холодну воду. Одразу перемикаю на гарячу. Дивлюсь в мутне дзеркало. Моє ліве око майже повністю червоне. На зіницях я бачу червоні, короткі смужки. Праве, на щастя в порядку, хоч і бачу я ним слабо. Моє обличчя знову висипало білими цятками. Волосся пожоване, як суха солома.  

Тіло вкрите червоними пухирями та прищами. Я вже казав про свербіння?  

Я правда не жаліюсь. Мені не потрібні співчуття. Я вже давно до цього звик, що мені ще лишається? Боротись? Не здаватись? Шукати вихід? Це аж ніяк не про мене.  

Чому лікар не може сам додуматись про мій стан? Невже я маю усе розповідати? Я не можу дозволити собі виглядати так низько, аби прохати про його допомогу!  

Останнім часом я їм лише сирі яйця, хліб з маслом. Щось на скору руку, або взагалі нічого.  

Ночами я лишаюся зі своїми думками. Оточений. З усіх сторін вони лізли в мою голову. Інколи мене охоплює тваринний голод. Тоді я годен хоч лайно власне зжерти.  

Пізніше мене знову пробирав холод. Перед сном я завжди одягався так, аби повністю закрити своє тіло. Тільки так. І тільки згорнувшись клубком я міг хоч якось заснути. Вночі я часто відчував рухи у кишках.  

З самого ранку я прямував у лікарню. Туди я приходжу майже кожен день. Не для себе.  

— Дівчина, — казав я. Лікарі дивились на мене як на дурня, розумів лише один з них. Він завжди проводив мене до неї, та не цього разу. 

— Померла, — він протягнув мені невелику коробку з таблетками. Його рука схопила мою долоню, поклала в неї ліки. — Йди додому.  

Я проходжу мостом. Під ним ріка. Мій погляд зупинився перед знаком "5,5 метрів". Я підіймаю руку й дивлюсь на годинник. Тринадцята. 

Розум охопив тваринний страх. Зараз почнеться. 

Знову. І знову. 

Моє тіло пронизувало тисячі тонких голок. На мить вони відчувались як та, що увійшла в мою вену. Тоді на фермі. Дивно, що спогади про життя перед фермою ніби зникли. Чи я просто припинив згадувати.  

Цього разу я не взявся стрімголов роздягатись. Мене вкрив льодяний піт, все навколо огорнула темрява. Кожен подих відчувався як останній. 

Все затихло й зупинилось. Я опинився в невидимій скляній коробці. Будь-який рух був як крізь течію. 

Стрибни...                 Рятуй...                            На світанку...                                      

                 Ти сам...                          Кохаєш?...                                 Крихту...ще крихту...