-4-

— Ваша милосте, відьма втекла, догнати? — двоє охоронців перелякано дивилися на мене. 

— Ні, нехай біжить. Вона свою місію вже виконала. А ви можете бути вільні. Поки що. 

Охоронці вийшли, а я залишився в склепі. Зілля майже було зварене, текст закляття я знайшов та уважно прочитавши, впевнився, що він правильний і я не напартачу при вимові.  Адже одне неправильно сказане слівце могло призвести до трагічних наслідків. А я помирати не збираюся найближчим часом.

Коли все було готове, я дістав кулон з кишені та поставивши його на середину столу, розпочав обряд. У мене був один єдиний шанс викликати Вів'єн на розмову та змусити зняти закляття маме сьогодні. Бо потім знову доведеться чекати цілий рік цього дня, а я вже втомився. 

Мені набридло мов навіженому шукати по світу своє пару і не знаходити її. Не могти відчувати її — це пекельні муки для мого єства та моєї душі. Щоб хто не думав. Дракон без своєї пари — просто велика пташка, що дихає вогнем. І я так більше не хочу. 

— Це ти?! — обурено промовила Вів'єн, коли її дух опинився в склепі моєї родини. 

— Не очікувала? — мабуть вона гадала, що я здамся і дам їй спокій, але цього не буде. Я свого доб'юся. 

— Я думала ти вже помер від туги, — з сарказмом відповіда, складаючи руки на грудях, — Поверни мене назад! 

— Зніми закляття, тоді поверну, — мені було жаль, що привида не можна торкнутися, щоб скрутити її шию та змусити зняти бісове закляття. 

— Ще чого?! Ти заслужив! — якби вона могла, то лопнула б від обурення, але вона вже була мертвою, тож. 

Ми з Вів'єн познайомилися кілька століть тому. Вона була юною відьмою, котра тільки-но отримала свої здібності та пробувала практикуватися на місцевих жителях, зцілюючи їхні рани: як тілесні, так і душевні. А я був молодим і ще не зовсім вправним драконом. Мої навички і вміння швидко змінюватися та літати не були розвинені настільки, аби я міг самостійно робити вилазки до людських селищ. Але я втікав з палацу, і заради пригод та адреналіну блукав людськими поселеннями, вивчаючи їх, шукаючи нові знайомства. 

В одну з таких вилазок я наткнувся на зграйку місцевих розбишак. Вони й пошкодили мені крило. Вів'єн побачила нашу бійку, розгінала всіх та зцілила мене, врятувавши моє крило. Ми подружилися з нею, і я гадав, що ця дружба принесе нам користь. Та не так сталося, як гадалося. 

— Не вигадуй! 

Вів'єн не повірила мені тоді, і не вірить й донині. Хоча, я нічого поганого не зробив. 

— Ти мене здав! — гнівно мовила вона і весь склеп затремтів, зашуршали листки на столі, казанок зсунувся в бік, і заскрипіли надгробні плити. Легкий вітерець сколихнув полум'я свічок, змусивши їх танцювати свій дивний танець тіней на стіні. 

— Це був не я! — мені набридло повторювати одне і теж ще в перші сто років після її смерті, але вперта відьма так і не повірила в мою невинність. 

— Авжеж! Не ти! — обурливо промовила і склеп знову затремтів. Хоч відьма і була мертвою, але її дух все ще володів потужною енергетикою. 

— Клянуся, що не я, — ця розмова була приречена на провал з самого початку, я знав це. 

Хтось доніс їхньому головному магу, що Вів'єн допомагає іншим істотам і за це її засудили до страти. Адже вона мала, живучи серед людей, допомагати лише їм, ділитися з ними секретами довголіття, готувати ліки, зілля, роюити оберігти та охороняти від таких, як я. Але ж Вів'єн це Вів'єн — вона була надто доброю, аби оминути стражденних та нужденних перевертнів, драконів, ельфів і не лікувати їх. А хтось її зрадив і її стратили. Але це був не я. 

— Вашим словам не можна вірити. Ви ж чудовиська.

Такі слова я часто чув від людей і раніше це мало значення для мен. Але не тепер. 

— Зніми закляття! Негайно! — мені вривався терпець. 

Я і так провів кілька днів з експресивною Анабель, аби могти використати її кров та провести обряд. Це коштувало мені кілька десятків нервових клітин. Бо Анабель — найбільша халепа, яка могла трапитися з людиною. Можливо, то на краще, що в неї немає здібностей, а то вона б знищила все довкола в пориві сміху чи гніву. Контролювати себе та емоцій Анабель не вміє через вік та відсутність досвіду. І хтозна чи навчиться. 

— А то що? Вб'єш мене? — хохотнула відьма і казанок вчерговий раз зсунувся в бік. 

— Спалю твої рештки! — я не хотів цього робити, але вона не залишила мені вибору. Я більше не міг жити у світі без своєї істинної. Або це, або — смерть. 

Вів'єн закричала так, що вітражі на вікнах склепу тріснули. Їх було тільки два, але й того було шкода. 

— Ти покидьок, Амадеусе! — мовила вона так, наче знову проклинала. 

— Думай, що хочеш, але прокляття зніми. Інакше… — я потряс мішечком в якому лежало те, що залишилося від спаленої колись відьми. 

Вів'єн махнула рукою, щось пробурмотіла під ніс та мовила:

— Віднеси мої рештки та закопай під тим великим дубом посеред поля. Тоді, я знатиму, що ти більше мене не потривожиш. 

— А прокляття? 

Вів'єн хижо усміхнулася.

— Його ніколи не було. 

— Ти брешеш! — люто заревів. Бо була б лише одна можливість, чому я досі не відчув свою істину. 

— Хіба?! — В її очах була впевненість. І це гнівило ще більше. 

— Ти брешеш! — гаркнув знову і язики полум'я обійняли силует Вів'єн та стіл з усім начинням на ньому. 

Образ відьми розвіявся миттєво, залишивши мене на самоті з моїм болем та сумнівами. Якщо я досі не відчув істину, то вона або мертва… або… приречена, як і я.

🎃🎃🎃Кінець🎃🎃