-3-

— Моя кров? — від переляку я смикнула рукою, але вогняний виявився сильнішим і лише міцніше стиснув моє зап'ястя, — Ти здурів?

Та відповіді я не отримала. Натомість, Амадеус взяв в іншу руку ножа та… 

Перед очима пронеслося моє сумне життя, і аж серденько в грудині стиснулося від болю та страху, що це кінець. Моя життя скінчиться тут, серед чужих могил, від рук крилатого. Хто б міг подумати, що аж сюди занесе мене доля. 

Я заплющила очі і глибоко вдихнула, готуючись попрощатися з цим світом. Він був не надто прихильний до мене, але мені не хотілося його покидати так швидко. 

Різкий біль пронизав руку, я відчула, як імпульс прокотився всім тілом від чого серце забилося ще швидше, а дихання стало важким та рваним. В повітрі запахло кров'ю та страхом. Моїм страхом. По щоці скотилися сльозинки. Було жаль от так от помирати. Ще  й на одинці. Бо цього крилатого я за групу підтримки не вважала.

Я почала прощатися зі світом, згадувати рідних і радіти тому, що скоро до них приєднаюся. Як символічно відійти у потойбіччя у день всіх святих…

— Чого ти плачеш? — голос Амадеуса звучав чітко та ясно, хоч моя душа вже майже покинула моє тіло, — Анабель, розплющ очі. 

Я не розуміла його наполегливості, але таки привідкрила повіки. Дракон стояв навпроти мене і дерев'яною ложкою помішував щось в казанку, котрий досі був на столі. 

— Невже я померла і навіть в потойбіччі чую тебе? — якщо це правда, то я здурію. Не хочу, аби його голос і тут мене переслідував. За які такі гріхи?!

— Ти не померла. І не мала б, — смішкувато відповів він і вперше мабуть за весь час нашого знайомства усміхнувся щиро, по-справжньому. При цьому навіть його погляд став теплішим та добрішим. А потім в очах відбилося полум'я, котре спалахнуло в казанку, коли він кинув туди пучок трав. 

— Як то? — безглузде питання, котре я могла задати нині. Адже варто було б втікати, поки Амадеус зайнятий тим, чим він зайнятий, або на худий кінець — взяти до рук ножа та… 

Ні, я б не змогла нікому нашкодити. Я не була ані темною відьмою, ані поганою людиною.

— Мені була потрібна твоя кров, всього лише кілька крапель, — він продовжив завзято помішувати зілля чи якийсь еліксир, що варив в казанку. 

— Але для чого? — я ніяк не могла допетрати що насправді відбувається, адже гадала, що я потрібна крилатому в якості жертви. Ну для чого ще дракон візьме в заручники відьму? Бездарну відьму. Бо з тією, котра вміє та може чаклунами дракон би не впорався. Я б його тоді на раз-два пов'язала. 

— Якщо розкажу, таки доведеться тебе вбити, — спокійним тоном відповів, а в мене аж мурахи кинулися по всьому тілу і засвербів язик від бажання стукнути вогняного чимось важким. Книгою бабусі, наприклад. Що я й зробила.

Щойно Амадеус опустив погляд на те, що варилося в казані, я витягнула з-за пазухи гримуар та тріснула його по голові з усієї сили та злості, кота клубочилася в мені, як дим на вогнищем. Вдарила і навтьоки, куди бачили очі. 

Я бігла так швидко, як тільки могла. Попри біль у м'язах, попри важке дихання та сухість в роті. Я гнала так, неначе за мною гналося сто драконів, а не один. І зупинилася я лише тоді, коли змогла покинути територію палацу та вийти за межі володінь дракона. 

Зупинилася посеред дороги, огляділася і зрозуміла, що за мною ніхто не женеться. Ані душі поблизу. Це порадувало мене, але лише до того моменту, поки я не зрозуміла, що до найближчого селища пиляти і пиляти. Селища магічних істот, звісно, бо люди жили в протилежному боці. 

— Сподіваюся, що хоч там знайду своє місце та призначення.