-2-

На жаль, але далеко втекти мені не вдалося. Бо, по-перше, позаду був дракон, а попереду все ті ж два охоронця, котрих приставили до мене. Та якби і їх не було, то вогняний все одно б мене зупинив. У нього перевага. Він вмів літати, а я ні. Він міг кинути в мене вогняну кулю, а я хіба що плюну в нього. Та це також не допомогло б, бо моя слюна не отруйна і перетворити її на таку я не могла. 

Аж жаль взяв до себе та своє нікчемне існування. Бо з ковену мене вигнали, як ту, що магії не мала і була по суті бракованою. В селищі я рідних не мала, бо була сиротою ( мої батьки померли, коли я була практично дитям) і мені там особливо й не були раді. І тут — цей дракон. Нахабний, зарозумілий, викрадач і маніпулятор. 

Він обіцяв мені гарну роботу в палаці, дах над головою та їжу, і я, дурепа, повелася. Повірила крилатому, хоч вірити їм, то наче ходити босоніж по розжареному вугіллі. Ну і от, я так і ходжу. І коли він нарешті зрозуміє, що сил в мене, як таких немає, мабуть, вб'є. 

— Відведіть, пані Анабель, до її покоїв, і принесіть їй щось з кухні, — його голос завжди звучить так, наче говорить він про буденні речі, і мені здається, що це не нормально. Мають бути хоч якісь емоції. Бодай крапельку. Все-таки він живий, хоч і не людина. 

— Ага, правильно, — мовила з сарказмом, — треба відгодувати, перед тим, як приносити в жертву. 

Охоронці переглянулися, ледь стримуючи сміх. Амадеус позаду гучно та смачно позіхнув, демонстративно показуючи, як його втомила моя балаканина.

— І до вечері не випускайте її з кімнати. Відповідаєте за неї власною головою, — охоронці більше не посміхалися і взявши мене попід руки, повели до кімнати. 

Опинившись в кімнаті, я впала на велике ліжко. Так, воно було безбожно велике та красине. Якість тканини з якої були зроблені ковдри, пледи, накидки та й самі подушки, — мене вражала. В селищі таке щось міг собі дозволити хіба старійшина та головний маг. А такі, як я, аби мали де і на чому спати. 

Стукіт у двері змусив покинути зручну постіль та глянути, хто прийшов по мою душу. Заледве я відкрила двері, як до покоїв увійшла дівчина з тацею в руках на котрій було кілька пишних страв, хліб та вода. Вона поклала це все на столик біля вікна і пішла собі геть. Мій живіт знову забурчав. Я скривилася, адже пообіцяла собі, що в домі ворога нічого їсти не буду, але все так смачно пахло. Зрештою, якщо він захоче мене вбити, то і так вб'є, не обов'язково це має бути отрута. 

Виявилося, що я була страшенно голодною, адже тарелі дуже швидко спорожніли. Їжа виявилася смачною, здається, я такої ще не їла. Хоча й не дивно це, в умовах яких я проживала. От якби в мене був дар — все було б по-іншому. 

Згадавши про своє становище, я засмутилася: ні родини, ні дому, ні здібностей. А так хотілося нормального життя. 

Зітхаючи, встала з-за столу та підійшла до вікна. День тулився до вечора і на палац впали перші сутінки. На небі з'явилася яскрава зоря, а поруч красень місяць. Замилувалася ними, уявляючи, шо колись ці небесні світила були людьми: жили, кохали, вірили в дива та їх розлучили прокляттям. І тепер вони обоє там, вгорі, завжди поруч, але не разом. 

Про кохання я навіть мріяти не сміла. Де я і де ті всі кавалери маги, котрими жило селище. На мене ніхто не глянув би, знаючи про відсутність магії, роду та гучного імені. Сиріток шкодували, але не любили. І максимум, що могла б отримати така як я — це статус коханки, або ж служнички. Ні те, ні інше, мені не пригляділося і я банально втекла. 

Я зібрала ті крихти, що у мене були, кілька одежин та старий гримуар бабусі, котрий просто був дорогий, як пам'ять і подалася восвояси. І в одному з перших трактирів я зустріла от цього вогняного і клюнула на його привабливу наживу, як та рибка. Образливо до сліз, що він просто скористався моєї слабкістю, а тепер принесе в жертву вищим силам заради власних бажань.

— Пані Анабель, пора, — в кімнату заглянув один з охоронців. Я хотіла заперечити, але сенс? Все одно їх двоє, вони більші і сильніші. В мене немає нічого, що можна було б протиставити їм. Хіба що підкуп, але й грошей на те у мене не було. 

— Іду, — сумно відповіла і засунувши під пазуху книжку бабусі, пішла слідом. Охоронці мовчки вели мене довгим коридором, аж поки ми не вперлися у величезні дерев'яні двері з гербом. Вони смикнули за ручки і двері легко прочинилися, піддавшись їхній силі. Мене підштовхнули рукою тицьнувши в поперек, бо я завмерла, розглядаючи пишну залу. Вона була така здоровенна, вся прикрашена до дня Всіх Святих, і до того ж там був довжелезний стіл, котрий ломився всі різноманіття страв. От це святкування буде! Але без мене. 

Ми пройшли через всю залу і я на мить уявила, як танцювала би тут в розкішному платті зі своїм кавалєром, котрий був би в мене неймовірно закоханий, але… то лише мрії, які ніколи не здійсняться. З кожним кроком який наближав цей день до свого завершення, я відчувала, що й мені настане кінець. Буквально. 

З зали ми пройшли в довгий коридор, котрий вивів нас в сад. Вузенькою стежкою ми пройшли далі, вглиб і лише тоді, я побачила дракона. Справжнього. В його первинній іпостасі. Величезного, такого величного та красивого, що дух перехоплювало. Я таких красенів ще не бачила, не мала честі. А тут… 

— Обережніше, — мовив Амадеус, підхопивши мене під лікоть, коли я перечепилася і мало не впала. Він вмить змінився та постав переді мною в образі людини. І все б нічого, але ця його зухвала посмішка псувала враження, — а то впадеш. 

— Не можна помирати завчасно? Такий план? — відповіла замість подяки, бо просто не могла терпіти його присутність. Ну як можна бути таким гарним створінням і такою жахливою людиною? 

— Заходимо, — мовив мені він, ігноруючи мої слова, — А ви стережіть вхід, — сказав охоронцям і потягнув мене за собою до свого сімейного склепу. 

Опинившись в середині, я роздивлялася надписи на табличках. Всі вони були дуже гарні. 

— Іди сюди, — мене буквально затягнули на центр приміщення, де вже був невеличкий стіл а на ньому казанок, книга, кілька видів трав, що здалися мені знайомими та ніж. От і мій кінець!