-1-

Замок виглядав ошатно та святково. Повсюди були розвішані ліхтарики та гірлянди у вигляді маленьких кажанів, а в кожному кутку лежало по кілька великих гарбузів на яких вирізали дивакуваті, смішні та страшнуваті гримаси. Поруч знаходилися кошики з фруктами та солодощами. Особливо привабливо там виглядало та пахло печиво, котре напекла Мередіт, місцева кухарка. Але я, попри бурчання в животі, не взяла його, а пройшла повз. Хтозна чи воно не отруйне? 

Залишивши позаду печиво, я продовжила свій шлях. Всі довкола в замку метушилися та готувалися, адже сьогоднішнє свято тут любили та поважали, і з нетерпінням чекали можливості знову побачити душі рідних та близьких — всіх тих, хто покинув цей світ, але завжди повертається на свято Всіх Святих. 

Після урочистостей в замку планувалося застілля та танці. Хоч свято і мало дещо похмуру ауру, в палаці до цього відносилися не так, як у моєму селищі. Тут смерть не вважалася кінцем існування, а лише новим етапом. Місцеві вірили, що душа перероджується знову і знову, блукає світами, шукає свою пару, та той вимір, де їй краще. 

Я ж блукала палацом у пошуках прихистку. Мені не хотілося, ані святкувати, ані допомагати прикрашати, ані споглядати на щасливі та задоволені обличчя мешканців цієї в'язниці. Так, для мене це місце стало в'язницею, кліткою, називайте, як хочете, та суть не зміниться, як і мій статус. І від цього хотілося,  або плакати, або спалити цей палац до біса. Що, звісно, я зробити не можу, інакше моя душа відправиться до праматері. В кращому випадку. В гіршому — зі мною зроблять все те, що й з іншими відьмами. Але про це краще було не думати. Принаймні, сьогодні. 

— Куди це ти зібралася? — пролунав поруч грізний голос Амадеуса — володаря цього замку та мого персонального мучителя. Якби я тільки знала скільки проблем принесе мені зустріч з ним, втекла б світ за очі. 

— В інший кут цієї в'язниці? — зухвало та трохи саркастично відповідала. Гірше вже не буде, тому моя поведінка з ним саме така, на яку, він заслужив. Вогняний окинув мене поглядом, сповненим люті і того самого пекучого полум'я, котре живить його гниле серце. 

— Ти не у в'язниці, Анабель, — відповів так, неначе ще секунду тому не хотів задушити мене власними руками. Я знаю для чого я тут і чому, і ніякі акторські здібності цього дракона мене не обдурять. 

Фиркнувши, я  повернулася головою в інший бік. Дивитися на пихатого дракона зовсім не хотілося. Бо нестерпно бісив мене його спокій, виваженість та те, як по-дурному я потрапила в цю пастку. Але, що вже поробиш. Після бійки не махають кулаками. Мені ж залишалося лише змиритися та відпустити ситуацію. Ну і молитися, аби мій дар таки не проявився. Бо я не хочу і не буду служити цьому невігласу. 

— Ти можеш вільно пересуватися палацом, садом, всією територією моїх володінь, крім південних земель, котрі межують зі світом людей. 

Бісить він мене! Нестерпно! 

— Ну звісно! Вільно пересуватися і не бачити двох здорованів за моєю спиною? 

Амадеус стояв у розслабленій позі, на обличчі нуль емоцій, можливо навіть байдуже йому було до моїх страждань, переживань та й мого життя в цілому. Що не дивно, я ж для нього лише засіб, аби досягти своєї мети. Не більше — не менше.

— Це для твоєї ж безпеки, — прозвучало беземоційно та прісно, викликаючи у мене зовсім протилежні відчуття. 

Клятий дракон! Кляті відьми й це життя загалом! Я не обирала ким народжуватися та де, за яких обставин, я навіть силу свою вибрати не змогла! Бо народилася бездарністю, без магії чи будь-яких здібностей до неї. Але чомусь цей впертюх вирішив, що саме я допоможу йому у його біді. Якій саме — поки що не знаю. 

— Так і скажи, що боїшся, аби не втекла. І твоя справа не вигорить, чи прогорить? Навіть не знаю, як краще сказати, бо якщо подумати, то ти вже пропав — кажу зухвало, але уникаю прямого контакту, аби прошмигнути повз та чкурнути якомога далі від дракона, — бо я не маю ніяких магічних здібностей. Ані крапельки. Ось так! — промовляю і поки Амадеус набирає повітря в легені для своєї чергової прісної відповіді, біжу щодуху куди  очі бачили.