Знову у полоні

Ранок. Двоє подруг сиділи одна против одної, зв'язаними за дерева.
- Не дивись так на мене… У мене є план. Так мало статися - почала розмову Дарина. 
- Знаєш, у тебе план не дуже, якщо чесно. - сердито відповіла Анабель.
- Вибач. Але подумай. Ми ж вічність би не змогли втікати. А колиб схопили то точно вбили.
- А зараз, ні?
- Шанс є… Ти головне не думай про це.
- Дарина, ти й справді божевільна.
- Ні. Я просто думаю логічно. - Анабель, дивилася на її зжалісним поглядом. Було відчуття що нова подруга і справді втрачає голову. - Вони когось шукають. І когось дуже важливого. Тому як би ми бігли, то вони подумали що це ми. А так це не ми і вони нас відпустять.
- Дарин, подивись на мене. Як що ми їм не потрібні, то їм нічого не мішає нас убити. 
- Я, про це не подумала… Анабель, хтось наближається. - тихим голосом сказала дівчина. Вдалені було видно дві особи, які не швидким кроком наближались до подруг. Ледь-ледь було чути їх розмову.
- Ви такий кумедний, Браін. - промовив жіночий голос.
- Міледі, скоро ця справа закінчиться і ми повернемося назад у столицю. Тоді я вам настрій буду піднімати кожного дня. 
- Анабель, я знаю хто це. Це та жінка з пляжу і офіцер.
- Тсс. Тихо, дай послухати - різко сказала у відповідь дівчині. Але вже нічого не було чути. Вони тихо наближалися. Кроки все ближче і ближче, було чути. Серце Анабель вистрибувало з грудей. Дарина сиділа з посмішкою на обличчі. Справді здавалося що вона божевільна.
- Дівчатка, у мене є лише декілька питань для вас. - промовила Катріна. Тепер вона виглядала дуже заможно. Червоне, довге плаття. На шиї золотий ланцюжок з синіми невеличкими камінчиками. Волосся гарно зібране. Жінку з пляжу вона геть не нагадувала. - Ви новенькі. І я хочу дізнатися про вас. Чому ви тут?
- Я, з Анабель як сестри. Така сама історія як і у мене. Наші батьки любили брати чуже. - сказала Дарина і почала сміятися. Всім стало не по собі від її сміху.
- Скільки було людей на кораблі? - в розмову втрутився юнак. Сувора чорна форма офіцера, і погляд якій просто дивився в душу Анабель, не на жарт лякали її. - Як звали капітана? - не на мить відвертаючи погляду запитував він.
- Капітан Коннрад.
- А ви вмієте рахувати людей із зав'язаними очима? - перебила Дарина, Анабель. - Я, ні. Як би вміла то порахувала. - і знову вона почала сміятися. Це вже трішки лякало.
- Офіцер Браін, заберіть будь ласка, Дарину кудись подалі. - попросила Катрін. Не зволікаючи часу, він відвів її.
- Не переживай, вона повернеться. Просто не люблю людей, які заважають. Так на чому ми зупинилися… Розкажи про себе і її. Хто був на тому кораблі?
- Дарина, правду сказала вам. Ми із-за крадіжки батьків тут. А на кораблі ми не бачили нікого, на очах були пов'язки. - відповіла Анабель. Міледі почала нервово ходити туди-сюди. 
- Офіцер Браін! - крикнула вона. Через декілька секунд він з'явився біля її.
- Міледі?
- Вони всі нічого не знають. Ніхто, нічого не бачив і не чув. Вони не потрібні. Убийте. - сказала жінка.
- Не можна так. - заперечив офіцер.
- Ти чув наказ? Вбити! 
- Міледі, не можна так - знову заперечив офіцер. Катрін підійшла до нього. Її очі горіли злістю. Здавалося що вона його зараз придушить.
- Офіцер! Я, дала наказ, вбити полонених. Виконуйте. - кілька секунд мовчання. 
- Як скажите, Міледі. - промовив він.  У Анабель потемніло аж в очах, від цих слів. " Ось і кінець'' Подумала про себе. Через годину привели Дарину. З нею було все в порядку.
- Як твій план? - зацікавлено спитала Анабель - Все виходить?
- Да. Ми ще живі.
- Дарина, це не на довго… Вони нас вб'ють і інших теж.
- Що? Нам потрібно бігти! 
- Ти проснулась? Вже пізно!
- Нічого не буває пізно. Повір мені. Я, не божевільна. Це просто гра. Потрібно показати що ти не загрожуєш їм, а потім нанести удар. - Анабель, не розуміла чи вона вдає вигляд чи і справді божевільна. 
Наступив вечір. Всі навколо все збирали. 
- Куди вони всі? - зацікавилася Дарина.
- Не знаю. - коротко відповіла подруга. Анабель, не хотіла говорити з нею. До наступного ранку вони мовчали.
- Вставайте! - крикнув чоловічий голос. Офіцери почали піднімати дівчат і вести у глибуну острова. 
- Що відбувається? Куди ви нас ведете? - запитувала Анабель. У відповідь нічого не було сказано. Через декілька хвилин вони прийшли на велику площу. Там були ті що з коробля та старі жителів острова.
- Чому такі розгублені? - Анабель повернулася у бік і побачіла Офіцера Браіна. - Таке як ідете на смерть. - сказав він. - Все що було вчора залишається у вчора. Сьогодні новий день. 
- Я вас не розумію. - промовила дівчина.
- Скоро зрозумієте - Легка посмішка з'явилася у суворого офіцера. 
- Думаю у мене не має " скоро"... Божевілля моєї подруги вам передалося? Чи вам подобається вбивства? Чому ви посміхаєтесь? - запитала Анабель.
- Просто чудовий ранок. - відповів офіцер і пішов.