1.2

Телепорт, про який казав Мерлін, знаходився у підвалі будинку. Одягнувшись, чарівники бігом помчали до нього. Він був вирізаний з каменю і чимось схожий на поцятковану кратерами арку.

Лера на руках у тата несподівано заплакала, обхопивши його шию своїми маленькими ручками. Рада з гіркотою подивилася на дочку та погладила її по голові. Вона знала, що дівчинка відчуває небезпеку, що нависла над її дитячим світом.

— Не плач. Ми зараз поїдемо у гості до твоєї бабусі Марії.

Телепорт запрацював, тепер в отворі вже не було видно кам'яної стіни. Взявши дружину за руку, Альбрехт зайшов в арку. Перед тим, як сховатися в отворі, Рада озирнулася. У будинку стояла мертва тиша.

* * *

Арка на іншому кінці засвітилася, і з неї вийшли чоловік та жінка з дитиною на руках. Озирнувшись, вони поспішили вийти у двір. Телепорт був розташований в залізному сараї де господарі зберігали дрова. Півтора року тому тут з’явилася маленька арка телепорту. Нею користувалися не дуже часто.

Згадавши їх останній візит сюди, Альбрехт зітхнув, штовхнувши залізні двері. Марія Федотівна та Михайло Олексійович були непоганими людьми та онучку любили, але... як завжди, є горезвісне «але». 

Через ставлення жінок одна до одної подружжя чарівників відвідувало цей будинок вкрай рідко. Альбрехт і Михайло в момент чергової сварки тітки з племінницею йшли розмовляти в майстерню.

Двір слабо освітлювався вуличним ліхтарем. Зупинившись біля вхідних дверей, Рада постукала. Зсередини не було чутно ні звуку. Вона постукала ще раз.

— Треба було зателефонувати. — Альбрехту дуже не хотілося, щоб сусідська собака зараз прокинулася і підняла гавкіт.

— У нас на це не було часу! Не виженуть вони нас на вулицю?! — жінка почала нервово кусати губи.

Нарешті, з-за дверей почулися квапливі кроки, і відразу ж на порозі з'явилася темноволоса, з невеликою сивиною жінка. Побачивши племінницю, вона насупилася, але все ж відкрила повністю двері.

— У вас там не вчать, що вночі всі порядні люди сплять?! 

— Послухайте, це дуже важливо! — Альбрехт вирішив взяти розмову на себе. — Це стосується Лери!

Жінка усміхнулася краєчками губ, нарешті побачивши свою двоюрідну внучку, і поспішила впустити несподіваних гостей у будинок.

— Розповідайте, що там у вас сталося?

— Нам загрожує небезпека! Крім вас, нам нікому більше допомогти, можете…

— Взяти Леру до себе? — домовила за неї тітка. Рада поспішно кивнула. — Можу! Ви ж знаєте, як я до неї ставлюся. 

Раді знову довелося прикусити губу, щоб не обуритися. Вона знала: бабуся любила Леру, а яке у неї ставлення до самої Ради зараз неважливо. 

З сусідньої кімнати почулося шарудіння, і у вітальню увійшов чоловік Мері — Михайло Олексійович. Окинувши кімнату поглядом, він здивовано подивився на Раду та її сім'ю.

— Марія, а ти не казала, що у нас будуть гості.

— Вона не знала! — відповіла Рада. — Це терміново! Мерлін повідомив, що Морл прямує до нас із військом! Ми не можемо ризикувати життям дочки!

— Ви впевнені, що дівчинці тут буде безпечно? — стривожено запитав чоловік, чухаючи зарослу щетиною щоку.

— Це була ідея Мерліна! Думаю, як все вирішиться, ми відразу ж заберемо дочку. — сказала Рада.

Забравши речі, які принесли Рада з Альбрехтом, Марія пішла в кімнату, прилеглу до вітальні. 

— Ви голодні? — поцікавився Михайло Олексійович. За обмовкою він вже здогадався, що вони не залишаться. І навряд чи у нього вийде їх затримати. 

— Ні! Мені потрібно повертатися! — відповів Альбрехт, кинувши погляд на годинник.

— Я з тобою! — піднялася Рада.

— Це виключено! Я повернуся сам. Мерлін скоро буде там! 

— Ні! — категорично заявила Рада. — Я йду з тобою! Він шукає у першу чергу мене! Бо я Солонгтон! Ми можемо з ним поговорити! Ми можемо усе це припинити!

— А якщо Морл не стане слухати? Ти пам’ятаєш взагалі коли він когось слухав? — хоч Альбрехт сам хотів поговорити з Морлом, але зараз він не був упевнений, що з цього щось вийде.

— Ми йому не вороги! У нас є багато спільного. Нам треба хоча б спробувати поговорити з ним. Бо я не хочу трястися кожен день від страху за своє життя. 

У вітальню повернулася Марія Федотівна з оберемком білизни.

— Чого розкричалися? Радо, давай я покладу дитину спати. Вже пізно!

Коли бабуся намагалася забрати дівчинку з колін батька, Лера знову заплакала. Альбрехт на мить заплющив очі, йому було боляче дивитися на сльози дочки.

— Донечко, нам зараз потрібно піти! Будь розумницею! — сказав Альбрехт.

Дівчинка глянула на дорослих своїми блискучими від сліз зеленими очима, і серця батьків защемило від болю. 

— Це небезпечно! Вам краще залишитися, як казав Мерлін. Ви ж можете загинути! — спробував напоумити їх Михайло.

— Що?! — на мить здалося, що в очах Марії промайнули іскри. — Ти про себе не думаєш, Радо, так подумай про дочку і ще не народжену дитину! Я не дозволю! — розлютилася тітка та вихопила дівчинку.