1.1

Здавалося, пройшла вічність, коли Лера, нарешті, заснула. Спустившись на перший поверх у вітальню, Альбрехт підійшов до каміна. Вогонь тріщав облизуючи сухі дрова. На камінній полиці стояло декілька фотографій. Простягнувши руку, молодий чоловік взяв ту де вони позували утрьох.

Він був впевнений, що зможе захистити їх. У нього не було більше права помилитися. 

Рада пішла на кухню, щоб перевірити, як йдуть справи з їжею на завтра. У звичайні дні вони не дуже багато готували, та майже не користувалися магією. Від хатньої робітниці вони одразу відмовилися. Рада не хотіла бачити ще когось у цьому будинку. 

Завтра мало приїхати багато гостей, одна з яких Еміра-султан, далека родичка філанської принцеси Шахрії якій вони допомагали у сімнадцятому столітті. Вона мала неабиякий вплив. Такий покровитель їх дочці не завадив би. На щастя вона погодилася приїхати. Рада та Альбрехт навіть сидячи в особняку під Змієвом налагоджували зв’язки з магічним світом Землі та Аладеї.

Але Альбрехт сумнівався, що щось втримає Морла, якщо той захоче їх вбити. Єдиним виходом для нього було сісти за стіл переговорів. Дітей роенському королю вже не повернеш, але вони можуть поставити крапку у цій ворожнечі. Цю думку Альбрехт боявся озвучувати Раді, бо хоч вона жаліла його, але вести переговори до категорично відмовлялася. 

Почувши плач Лери, чоловік поставив фотографію на місце та побіг на другий поверх.

Настрій Ради змінювався, як флюгер. Її все частіше хвилювало, що вони живуть доволі тихим та спокійним життям, коли її предки помирали через декілька місяців максимум після народження дитини. Рада дуже боялася минулих пологів, та навіть готувалася, що їх не переживе. Але тоді усе пройшло добре. Зараз ситуація повторювалася. Все-таки не знати про родове прокляття набагато спокійніше ніж жити наче на пороховій діжці. 

Параноя була не єдиною проблемою. Проходячи повз передпокій, вона почула на вулиці якийсь шум. Обережно відкривши двері, жінка вдивилася у темряву, але там нікого не було. Закривши двері, вона продовжила свій шлях.

На кухні все було ідеально. Ніж самостійно на дощечці нарізав овочі для рагу та салатів. На іншій дощечці вже лежала риба, яка вже встигла очиститися від кісток та нутрощів. Тепер вона чекала часу, щоб відправитися у духовку запікатися, так само як і курка. Сьогодні Рада вирішила зробити заготівлі для страв, а вже завтра зранку зібрати усе до купи. Вона щиро не розуміла, для чого їм треба помічниця, якщо усе може зробити магія. А може це знов казала у неї параноя.

Притулившись до стіни, Рада ліниво спостерігала, як брюссельська капуста полетіла до дошки, почала нарізатися, а потім зсипалася в невелике блюдо. 

Раптом шкіра вкрилась сиротами. Жінка здригнулася, відчувши, що на неї хтось дивиться. Рада рвучко повернулася, і її погляд, мов блискавка, зупинився на вікні. Від воріт на неї дивилися два жовтих ока.

Засмикнувши штору, жінка швидко вийшла з кухні. Одним різким рухом руки вона закрила решту штор і поспішила нагору. Чомусь саме зараз згадалася істота, яку вони випадково зустріли на Аладеї. То був страшний монстр з декількома головами. По правдивій легенді він виходив на полювання під час повного місяця і приймав подобу маленького цуценяти, щоб змусити жертву підійти. І хоч той монстр вмер, але не факт, що він був єдиним. Один його погляд міг звести людину з розуму.

Так швидко, як хотілося у неї не вийшло піднятися по сходах. Дитина в животі знов заворушилася, через що жінці довелося зупинитися та перевести дихання.

«Дурна твоя голова, зараз не повний місяць, та й таке тут не водиться»

Насваривши себе, Рада все одно вирішила перевірити де Альбрехт. Десять хвилин тому він був у вітальні. Знайшла його вона у дитячий з Лерою на руках.

— Як там справи на кухні? — прошепотів він, заколисуючи дитину на руках. — З Лерою все добре. Прокинулася та не побачивши нас розплакалася.

— Можеш подивитися, що там на вулиці? — так само пошепки спитала Рада.

— Для чого? 

— Я бачила там два великі жовті ока. Може просто кішка.

— Вона була на території? — Рада похитала головою. — Сюди ніхто сторонній не проникне, а там нехай ходить. Чи тебе щось інше злякало? Кажи. — вимогливо промовив Альбрехт, побачивши, що вона не договорює.

— Ну я подумала про отого монстра, якого ми зустріли під час подорожі по Фероманську.

— Багатоголов? — підняв одну брову чоловік. — Його вже немає. 

— Я також про це думала. Але…

Альбрехт важко зітхнув, та підійшов до ліжечка, щоб покласти дочку. 

— Я зараз перевірю ворота. 

Рада стрепенулась і замість того, щоб полегшено видихнути навпаки напружилася.

— Ні, ти правий. На будинку лежать сильні чари, мені здалося. — зупинила чоловіка Рада. — Хоча... — відкривши вікно, вона запустила захисне заклинання у двір. — Абіланорис! — за цим пролунав котячий вереск. — Це кішка.

— Ходімо спати. Завтра важливий день. — обійнявши її за плечі він повів її до дверей.

— А може я тут залишуся? — раптом заявила Рада.

— Я поруч. Усе буде добре. — м’яко відповів їй Альбрехт.