Глава 21. Серйозна розмова

Очі розплющувалися неохоче. Сісти на ліжку в неї поки що не виходило. Залишаючись у напівлежачі, дівчинка озирнулася – вона знаходилася у своїй кімнаті у гуртожитку. Лера не могла згадати, чим закінчилася їхня пригода.

«Люба, Андрію… – тривога за друзів змусила її абияк спустити ноги з ліжка. – Чому мені так погано?»

Ноги тремтіли і підкошувалися. Охнувши, Лера схопилася за спинку ліжка, щоб не впасти на підлогу. Прикусивши нижню губу, дівчинка рішуче попрямувала до дверей. Аж раптом та розкрилася сама.

– Люба… – зітхання полегшення вирвалося з її пересохлих губ. – А я…

Дівчинка підскочила, притримавши подругу. Посадивши назад на ліжко, вона стала напружено вдивлятися в її обличчя.

- Що таке? - Лера занервувала, не знаючи, як реагувати. – Що з Андрієм?

- Все добре з твоїм Андрієм! А ось ти… Чому ти ще жива?

Лера здивувалася від такої заяви.

– Отрута химер вбиває миттєво. – пояснила Люба. - Нам сказала це лікар у медпункті. Але ти не тільки не померла, а й чудово почувалася до… – дівчинка зам'ялася. – до того, як розбила амулет.

– Я? - витріщилася на подругу Лера. Вона вважала це сном. – Скільки я спала?

- Майже два дні! У тебе було багато серйозних поранень. А ще… Я не знаю, як це пояснити… У тебе… надлишок магії!

Лера кивнула, замислившись. Це пояснювало її стан. У пам'яті почали випливати події останніх двох днів. Про магічне виснаження знали всі, оскільки це була реальна загроза, що виникала, якщо використати багато бойових та захисних заклинань. А ось протилежне… Лера не почувала себе сильнішою, тільки тяжкість, запаморочення. Тепер вона почала розуміти людей, які приїхали з міста на природу і вдихнули чисте повітря. Жах!

- Що відбувалося весь цей час? Нас покарали, відрахували? - її голос звучав трохи схвильовано.  Зараз це не дуже лякало.

– Нас одразу ж відправили до медпункту, а потім додому! Допитали. Заборонили щось розповідати про цей інцидент іншим. А ще… – Люба зітхнула. – Нам зітруть пам'ять. Ми надто багато бачили. Та й про тебе… Ми не мали дізнатися, хто ти!

Лера обурено стиснула кулаки.

- Та якого біса?! - в серцях крикнула вона. – Ми наробили дурниць! Але це завдяки нам Морл не відкрив Тріщину!

– Це тебе не торкнеться… – заїкнулася Люба, але Лера її вже не слухала, мало не шиплячи від люті.

– Чому я не можу сказати друзям, хто я? Чому їм так подобається робити з мене безрідну сироту? Спочатку від мене вирішили приховати правду про батьків, а потім захотіли стерти у друзів усі спогади про мене? – її вже трусило. - Я ж зі шкіри геть лізла, щоб привернути увагу ... - закінчувати речення Лера не захотіла. Розуміння, що вона знову стане для Андрія ніким, стиснуло серце.

Змахнувши сльози, що нахлинули, Лера підняла очі і здивувалася - Люба посміхалася. Лера підняла одну брову, вимагаючи пояснень такої поведінки.

- Поки ти спала, сюди кілька разів приходив Андрій! Переживає за тебе! Адже це з через нього сталося! Теж психував щодо спогадів!

Лера відчула, що в неї починають палати щоки.

– Нас ніхто не відрахує. Як сказала декан, школі не потрібний зайвий галас! Для всіх ми просто вирішили погуляти печерами за містом і потрапили в стару пастку.

Лера тихо хрюкнула, прикривши обличчя рукою.

– Недовго вони думали. І що, як ми врятувалися за цією легендою?

– З нами була Ліза, вона й повідомила викладачів! – відповіла Люба.

– Значить, попало не лише нам трьом… – замислилась Лера, потерши чоло.

- Декан попросила, як тільки ти прийдеш до тями, зайти до неї.

Взявши цю інформацію до уваги, Лера оглянула себе з ніг до голови ще раз. Руки були цілі, обличчя теж. Тільки на плечі залишилися сліди від пазурів. Потерши шрам рукою, Лера зітхнула і попрямувала до шафи. Їй стало значно легше.

* * *

Сидячи на дивані в кабінеті декана, Лера почувала себе незатишно. У кімнаті стояла нестерпна задуха. Хотілося лягти на траву десь поряд із водою. Подумки Лера була біля озера, і слова декана пролітали повз вуха. Спочатку, як би, їх сварили, потім, здається, повчали.

Свою провину вона не заперечувала і була готова понести будь-яке покарання.

Корнелія Фуолк, обвівши поглядом своїх студентів, зітхнула. Ситуація вийшла неоднозначною. Їй не хотілося, щоб про те, що сталося, дізналася ерцгерцогиня.

- Я розумію. Але все серйозніше, ніж ви уявляєте! Мені дуже не хотілося б, щоб у вас виникли проблеми. Деякі можуть не повірити, що ви зробили це не навмисно.

– Але ж так і є! Якби мені не змусили, я б нізащо не почав шукати амулет, – обурився Андрій. – Це все Морл!

– Морла більше нема! На щастя. Але...

Лера, яка до цього слухала розмову відчужено, підвела очі на декана. Вона не дочула?

- У сенсі "більше немає"? - питання вирвалося раніше, ніж їй хотілося.

- Він загинув. Я не знаю подробиць! Але неважливо. Він на це заслужив! - прохолодно відповіла Корнелія Фуолк.