Глава 17. Денна дорога та змова на пам’ять

В перших весінніх днях сніг уже повністю розтанув. Річки Елея та Еленор вийшли з берегів, влаштувавши потоп довколишнім селищам. Віджио та школі це не загрожувало, бо місто знаходилося на височині. Але студентам довелося забути прогулянки шкільним пляжем. До нього спускалися Г-подібні сходи, тепер вони були затоплені на п'ять сходинок.

Лері подобалося дивитися на океан, сидячи на одному з каменів, які в величезній кількості лежали на пляжі. І вона дуже засмутилася, побачивши воду, що доходила до самої стіни урвища.

Не маючи інших альтернатив для вільного проведення часу, Лера з Лізою сиділи у парку на лавці. Перерва добігала кінця, і вони вже збиралися йти, як раптом Леру гукнув чоловічий голос.

- Валерія Шліман, зачекайте!

Ліза вирішила відійти убік, щоб не заважати розмові. Хоча Лера не дуже була цьому рада. Вона здогадувалася, про що хоче поговорити Мерлін. Вимучивши з себе посмішку, дівчинка зробила крок назустріч.

- Доброго дня, професоре! - привіталася вона офіційно, так як у парку були ще студенти.

– Як там твоя сила? Ти ще не пробувала літати? – поцікавився чарівник.

– Ні. Я ж сказала, що це мені не подобається! Я боюся висоти! - для дядька це був не аргумент, і Лера про це знала, а тому дуже гнівалася.

Мерлін, витримавши невелику паузу, озвучив те, що вона хотіла почути найменше:

– Сніг уже розтанув. Цієї суботи ми почнемо заняття!

– Але ж у суботу я не можу! - вигукнула дівчинка, забувши, що поруч хтось є. Побачивши, що на неї озираються, закінчила вона вже тихіше. - Я домовилася з Лізою до обіду сходити до міста!

– Значить, займатимемося по обіді. Це займе щонайбільше дві години. Радій, що в тебе не повне перетворення, а тільки руки! – хмикнув Мерлін. Якби це було чимось несерйозним, то він неодмінно б пішов на поводу у племінниці і переніс заняття на той час, який хоче вона.

– Радію… – прикусила губу дівчинка. - Гаразд. Сподіваюся, мої муки будуть недовгими! Мені ж потрібно лише навчитися керувати ними? Не треба ж підніматися високо?

Після того, як Мерлін кивнув, Лера змогла полегшено зітхнути. Отримавши згоду, чарівник одразу пішов, а Лера поспішила до виходу з парку, де на неї чекала Ліза.

Часу до наступного уроку залишалося зовсім небагато. Довелося поквапитися, щоб не запізнитися і не отримати догану. Не хотілося приносити професорці Іліонорес таке задоволення.

* * *

У суботу вранці Лера зібралася разом із Лізою до міста, як вони й домовлялися. Надворі було ще прохолодно, і довелося одягтися тепліше.

Незважаючи на те, що вони вже не раз гуляли по місту, Лера ще ніколи не проходила через площу. Дівчинка бачила її тільки на фотографії, і вона чомусь їй не сподобалася.

Найбільшою спорудою на площі була сіра триповерхова будівля, яка називалася палацом. Там була резиденція ерцгерцогині. На тлі інших будівель він виглядав великим сірим велетнем. Фасад будівлі оздоблювали кам'яні гаргульї.

З іншого боку площі, за водним каналом, простяглася низка строкатих вітрин магазинів. Сюди Лера навідалася б, але минаючи площу.

Поки дівчатка проходили повз вітрини, Ліза з цікавістю розглядала, а заразом і критикувала одяг на манекенах. У моді вона зналася дуже добре, адже її батьки були відомими модельєрами.

На одній із вітрин лежали химерного вигляду ролики, які могли підніматися у повітря. Поруч із ним стояв самокат, чомусь без коліс. Через скло дівчинки побачили і скутер з емблемою фірми ««Soaring in the sky». Пізніше Ліза пояснила: ця фірма виготовляє різні пристрої для польотів. Звичні мітли вже давно відійшли на другий план.

Чим далі вони заходили, тим давнішими здавалися будинки. Вулички ставали старішими і тепер були викладені бруківкою. Хоч місто стояло на березі океану, у глибині про це мало що нагадувало. Вулиці були розкидані хаотично.

В самому кінці однієї з таких вуличок стояла невелика стара лавка з черепичним дахом і віконницями. Дівчатка прочинили хвіртку, щоб потрапити у двір. Всередину Лері заходити не захотілося. Будинок  виглядав так, наче ос-ось обвалиться.

– Я тебе тут зачекаю! Купи й мені комплект трав, будь ласка.

Ліза кивнула і зникла за дверима. Лера сподівалася, що зможе спокійно почекати. Але не тут було – за парканом гавкотом надривався великий ротвейлер. Він так натягнув ланцюг, що дівчинка злякалася, що собака зірветься, перестрибне невеликий паркан і накинеться на неї.

Вона вже збиралася зайти в лавку, як Ліза нарешті вийшла звідти. На плечі у неї висіла повна сумка. Лера була щаслива, що тепер вони покинуть це місце. Вона зареклася надалі ходити в цю частину міста, та й у інші теж… У всі, де є приватні будинки із собаками. Вона вже думала, що непогано вивчити якесь заклинання, щоб їх відлякувати. Магія магією, а страхи нікуди не поділися.

 Назад вони вирішили піти іншою дорогою. Лері було цікаво подивитися, що там. Допитливості в неї було стільки ж, скільки в її знаменитого однофамільця - їй подобалося вивчати щось нове. І нехай це не легендарна Троя, а лише старовинна вуличка.

Вона з ентузіазмом йшла за подругою. Це виявилася крайня вулиця у місті. Будинки тут були маленькі та тісно прилягали один до одного. Попереду відкривався чудовий краєвид на пагорби. На вершині одного з них стояв наполовину зруйнований древній храм із колонами. Часу до обіду було ще дуже багато, тож дівчатка вирішили трохи прогулятися і дійти до храму. На пагорб вела добре помітна стежка.