Глава 4. Мотя

"Возитися з ганчіркою і шваброю у величезному кабінеті – марна трата часу та сил!" - попри те, що йшов останній тиждень навчального року, прибирання в класі ніхто не відміняв. Цього разу черга підійшла Лері Шліман - дванадцятирічній дівчинці з 6-го «Б» класу. Не дуже балакучої та, як більшість підлітків, постійно незадоволеної собою.

У дитячому садку її часто дражнили. Привід знаходився завжди. Але образливі прізвиська і по-дитячому жорстокі глузування залишилися в минулому. Принаймні, їй хотілося на це сподіватися. Тим паче що природа не обділила її зовнішністю. Начебто... Довга, до самих стегон, густа брунатна коса, перекинута через плече. Темно-сині джинси і футболка підкреслювали її струнку фігуру. Єдине, чого вона в собі терпіти не могла, – темно-зелені, майже болотного кольору очі і трохи завеликий, на її думку, ніс.

Кабінет біології розташовувався дуже вдало - він завжди висвітлювався сонцем. Задні парти були суцільно вимазані чорнилом і коректором. Найчастіше тут красувалися жаргонні слівця, але зустрічалися досить романтичні послання. Правда, тих, хто старанно відтирав каракулі, вони анітрохи не радували, навіть якщо були адресовані їм самим.

Сьогодні, як, втім, і кожен день, з усього класу вибрали пару чергових, і вони після уроків прибирали свій кабінет.

Лера невдоволено ялозила ганчіркою по дошці, поки та не стала зовсім мокрою.

"Ну ось, до дірки залишилося потерти всього-на-всього години три! - подумки прикинула дівчинка, викручуючи ганчірку. - Дісталося ж, блін, в останній шкільний день чергувати з цим ідіотом!»

Ідіотом вона називала свого однокласника Андрія Златарева. Він тільки що увійшов до класу з повним відром води.

Лера поки ще не могла розібратися в собі, якщо говорити начистоту, то він їй подобався. Дівчинка не раз ловила себе на думці, що Андрій дуже розумний і привабливий. Спортом займається, грає на гітарі. Начебто...

Дівчинка не була впевнена, на якому точно інструменті Андрій вчиться грати в музичній школі. А може, він взагалі давно вже кинув це заняття. Неважно. Головне, що цей симпатичний кароокий хлопчик дуже їй подобався. І вона поки не розуміла до кінця, чому називала його саме ідіотом.

Лера ніколи не показувала своїх почуттів, хоча за свої дванадцять років закохувалася вже тричі! Нещодавно вона навіть написала невелику розповідь про свої історії кохання і намалювала до нього ілюстрації. Розглядаючи їх днями, вона взнала  в особі принца Оура його - Златарева Андрія.

Свою розповідь Лера неодноразово відправляла в газету, але, крім порожніх обіцянок надрукувати його "найближчим часом",  нічого не отримувала у відповідь.

- Полий квіти, а я закінчу мити парти! - крикнув з іншого кінця класу темноволосий хлопчик.

Лера страждально підняла очі вгору - квіти тут були всюди: на шафах, на вікнах, кілька горщиків висіли на стінах.

Роботи було надовго. Але рано чи пізно будь-яке «надовго»  закінчується. І ось вже залишилася єдина, правда, немаленька, підставка з квітами біля книжкової шафи.  

Навпроти стояв завжди цікавий експонат - скелет, якого колючі на язик учні прозвали Мрією Травматолога. Скелет був не в кращій формі: кисті рук і ніг давно повідвалювалися, череп крутився в різні боки, не вистачало декількох зубів. Променева кістка взагалі висіла на дроті. Він понуро дивився на двері.

Лера впевнено піднялася на стілець. Вона була тендітною дівчинкою, але стілець побачив чимало на своєму віку і боязко похитнувся.

Верхні горщики були дбайливо обгорнуті в яскраву фольгу. Обережно розсунувши листя, Лера полила саму верхню, заключну на сьогодні квітку.

Ззаду щось клацнуло і впало. Дівчинка миттєво обернулася і зіткнулася обличчям до «обличчя» зі скелетом.

 "Дурний жарт! Зараз він відкриє рота", - байдуже подумала дівчинка, спускаючись зі стільця.

У цей момент за спиною знову щось клацнуло. Лера знову озирнулася. "Ну-ну, хто говорив, що чудес не буває?! Вже навіть скелети відкривають роти! Як страшно!"- іронічно подумала вона.

Однак їй здалося, що щось тут не так. Дівчинка придивилася до черепа уважніше. Це був самий дурний вчинок, зроблений нею коли-небудь. Вона простягнула руку до відкритих щелеп. Далі сталося те, чого вона ніяк не очікувала, – щелепи дзвінко зачинилися. З вереском Лера відсмикнула руку, зачепивши скелет. Той хрюкнув і почав падати, прямо на квіти!

"Що тепер буде!» - у розпачі подумала Лера, намагаючись зловити скелет, і мало не впала сама.

Але, на жаль, експонат все ж встиг зачепити кілька горщиків, що стояли на самому краю, і ті плавно, як доміно, попадали донизу.

Хлопчик, який чистив парти першого ряду, від несподіваного гуркоту підскочив на місці.

 - Упс... - останні слова Лери були приглушені шумом.

У цей самий момент в кабінет зайшла класна керівниця. Журнал, який вона тримала в руках, впав на підлогу, щелепа відвисла, як і у самого скелета. Загалом, слів не було.

- Як ... ви це зробили?! - розсерджено промовила жінка. Обличчя її при вигляді розкиданих по підлозі горщиків із квітами почало набувати бордового відтінку. - Хто зламав квіти?!

Тиша.

- Гаразд. Чому вони опинилися на підлозі?! - спробувала заспокоїтися вона, але з вигляду це їй погано вдавалося.