Глава 1. Родовий будинок

Осінь 1996 року.

Рада зітхнула, погладивши свій кругленький живіт. Як швидко пролетів час. Здавалося, зовсім недавно вони повернулися в цей будинок, народилася Лера.

Вона чітко пам'ятала, як світилися очі Альбрехта, коли він вперше взяв на руки  дочку. Це була незвичайна дівчинка, дуже схожа на батька. У перші хвилини життя вона здивувала всіх, дзвінко розсміявшись. Молодий тато тоді мало не розридався, дивлячись на це зеленооке диво.

Дівчинка росла дуже швидко. Ніхто навіть не встиг помітити, коли вона сказала перше слово, коли твердо встала на ноги. Але ж пройшов всього-на-всього один рік! І ось, крихітна Лера Шліман вже вміла складати речення, а її погляд іноді виглядав надзвичайно розумним. Не буває такого у однорічної дитини!

- Лера, сонечко, у мене вже голова йде обертом! Не бігай навколо мене.

Молода жінка похитнулася і поспішила сісти на лавку. Біля їх будинку був невеличкий сад, і, коли була хороша погода, вони намагалися проводити час там або на задньому дворі, де знаходився басейн.

Відбігши від матері, темноволоса дівчинка опустила руку в воду фонтану, побачивши на дні щось блискуче.

Рада посміхнулася спогадам. Фонтан виглядав справжнім витвором мистецтва: збоку сидів ведмідь, що тримає лапою рибу, а трохи далі – слон, і з його хобота текла вода. У центрі, розправивши крила, на виступі сидів фенікс з вогненно-червоним оперенням, а на самій верхівці, на другому виступі, трохи вище фенікса, з гордо піднятою головою розташувався вовк - символ сім'ї Вольфрам. Фонтан був кольоровим, через що іноді здавалося, що скульптури на ньому ось-ось оживуть.

Для непосвяченого це був всього лише красивий фонтан, але тільки не для неї.  Перекинувши на спину довгу косу кольору дубової кори, Рада спробувала прогнати спогади, але не вийшло.

Тварини на фонтані - це символи чотирьох сімей: Вольфрам (вовк), Локстерн (слон), Флурмстей (фенікс) і Ворвуч (ведмідь). Колись давно, в сімнадцятому столітті, четверо представників цих сімей побудували школу для чарівників і назвали її «Резенфорд».

Рада все бачила на власні очі. Три роки тому вона випадково опинилася в минулому. Там і познайомилася з батьком своїх дітей Альбрехтом Шліманом – братом Великого герцога Мерліна. Тепер Мерлін звичайний викладач в чарівній школі, але колись він правив цілою країною.

Колись і у неї було насичене життя. Вона разом з Альбрехтом брала участь в битвах, вони об’єднали народ імперії, організували рок-групу «Гармонія».

Але всього цього не було вже більше року. Ніяких небезпек і складних завдань. Колишня гордячка Рада ніколи б не подумала, скільки щастя в тому, щоб тихо і мирно жити зі своєю сім'єю.

- Мам, а коли я виросту, я буду такою ж красивою, як і ти?

Рада здригнулася, вона не помітила, коли Лера опинилася поруч із нею.

- Так, моя люба. Ти будеш найкрасивішою! - жінці лестило, що дочка хоче бути схожою на неї. Тільки вона ясно бачила, що з часом ця дівчинка стане копією свого батька. Рада усміхнулася, згадавши коханого.

Розсміявшись, Лера побігла до клумби з квітами.

Навколо було тихо і спокійно. Але, крім матері з донькою, тут був ще хтось. Будинок і прилегла територія було захищено потужними чарами, і тому навіть вулична кішка не могла пробратися сюди. Ця непрохана гостя дивилася через невелику щілину в кам'яній стіні. Саму її не було видно, лише світилися два бурштинових котячих ока. Почувши кроки,  вона втекла.

Прикривши за собою залізну хвіртку, в сад увійшов молодий темноволосий чоловік, в джинсах і легкому светрі. Довге волосся були зібране на потилиці у хвіст. Попри те, що було вже шістнадцяте жовтня, погода радувала.

Альбрехт підійшов до Ради і, присівши поруч, поцілував у щоку.

- Може, підете в будинок? Ви не замерзли?

- Я ще трохи посиджу. Погода прекрасна! - усміхнулася жінка у відповідь. - Сьогодні зірок на небі багато! Ти не помітив?

- Після того, як я зустрів тебе, всі зірки вмить згасли! - усміхнувся чоловік.

- Це в твоєму дусі. Що б я без тебе робила? - це було риторичне запитання.

- Не знаю, напевно, те ж саме! - розсміявся Альбрехт, притягнувши її до себе.

- Завтра приїжджає Мерлін…

Альбрехт сховав усмішку й опустив вії. Зі старшим братом у нього останнім часом були напружені стосунки. Він вважав, що Мерлін мало приділяє уваги своїй єдиній племінниці й зациклений тільки на собі.

- Пішли! Завтра приїдуть гості, потрібно прибрати в будинку! - через кілька хвилин сказав Альбрехт, вставши з лавки.

Чоловік підійшов до дочки і взяв її на руки. Дівчинка обхопила шию батька, уткнувшись йому у волосся.

Піднявшись на другий поверх в дитячу, Рада поклала дитину в ліжечко. Дівчинка довго не хотіла засипати, і батьки ніяк не могли від неї відійти. Майже щовечора вона вимагала, щоб тато розповідав їй казку про хороброго герцога і прекрасну маркізу. Альбрехту нічого не залишалося, як з разу в раз переказувати їх з мамою пригоди в сімнадцятому столітті.

* * *

Здавалося, пройшла вічність, коли Лера, нарешті, заснула. Спустившись на перший поверх у вітальню, Альбрехт підійшов до каміна. Коли в кімнату увійшла Рада, вона побачила, що він дивиться на фотографію над каміном. На ній була  їх маленька сім'я.