Розділ 9.2. Мама для сирітки

Всю дорогу до будинку Джемми я продумувала, що скажу її мачусі. І жоден із варіантів мені не подобався. Здається, доведеться імпровізувати. Я мала щось зробити, мала допомогти бідолашній дівчинці — не через амулет, а тому що серце за неї боліло. Доля до Джемми була не надто прихильна. І сьогодні я збиралася це виправити. 

Двері нам відчинила доволі приваблива молода жінка. Побачивши мене, вона здивувалась.

— А ви хто? — спитала вона, ледь примружившись, ніби намагалася прочитати мої думки.

— Амелія. А ви, певно, Берта?

— Саме так, — кивнула вона, все ще стоячи в дверях. Схоже, вона не мала наміру мене пропускати в дім. Джемма прошмигнула в неї під рукою й почала роздягатися. Вона кинула похмурий погляд на Джемму і нарешті здогадалася, чому я з нею прийшла. — Ви забрали кота Джемми?

— Ви не думаєте, що це не гарно відбирати в дівчинки кота, якого вона так любить?

— А я маю начхати на власне щастя заради якогось кота? — Берта невдоволено склала руки на грудях й окинула мене похмурим поглядом. — Фелікс, звісно, чудовий кіт, але мені потрібен чоловік. Джемма і так має бути вдячна, що я про неї піклуюсь. Інша на моєму місці вже давно б віддала чужу дитину в притулок. А туди, до речі, — вона на мить повернулася до Джемми, — з котами не беруть.

— Я знаю… — тихо, ледь чутно прошепотіла Джемма, опустивши погляд.

Я дивилась на Джемму, дивилась на Берту і розуміла, що подібні розмови тут вже не вперше. Зверхність Берти відчувалася в кожному її слові, в кожному погляді, який вона кидала на бідолашну дитину. Вона безперечно дуже пишалася тим, що не позбавилася дитини. І щось мені підказувало — вона була геть іншою, коли батько Джемми її зустрів. Типова шукачка за скарбами — хитра й підступна акторка. І ще невідомо, яким буде далі життя Джемми з нею. Треба щось робити. І найперше — якось потрапити в дім.

— Я можу зайти? — я намагалася говорити рівно, невимушено, хоч всередині все аж бурлило від злості. — Джемма хотіла мені віддати деякі котячі речі.

— Заходьте, — Берта нарешті відступила й пропустила мене всередину. — Тільки швидко. Мені за півгодини треба вже бути в салоні краси.

Вона тільки про красу й думає! А про почуття дитини — ні. І хоч Джемма була Берті чужою, але ж і мені вона була чужою, а я щиро переймалася долею дитини.

— Ходімо, Амеліє, — ледве я роззулася й скинула пальто, як Джемма вхопила мене за руку і потягнула вглиб будинку.

Коли ми опинилися в кімнаті Джемми на другому поверсі, дівчинка відразу схопила плетене котяче ліжечко, але я її зупинила.

— Джеммо, — тихо сказала я, торкнувшись її розкішного чорного волосся, — ти забула, навіщо ми тут? Нам треба знайти книгу. Де сходи на горище?

Джемма приклала палець до губ і обережно визирнула з кімнати. Впевнившись, що Берти поряд немає, вона махнула мені. Ми тихенько пройшли до кінця коридору, де були двері — за ними й знаходилися сходи на горище.

— Книга має бути десь у цих шафах, — Джемма вказала мені на троє шаф, що стояли під стінами.

Я зітхнула. Книг тут було чималенько. За півгодини ми навряд чи впораємось.

— Ти знаєш, якого вона кольору? — спробувала я звузити коло пошуку.

— Зелена! — впевнено сказала Джемма і підійшла до першої шафи.

На моє щастя зелених книг було небагато. Вже за десять хвилин в моїх руках була старенька й обшарпана книга з назвою «Трави та зілля». Я швидко почала гортати сторінки, Джемма підбігла до мене й з цікавістю в очах завмерла.

— Ось! — всередині книги виявився запечатаний конверт з коротким написом «Джеммі від тата». — Знайшла.

— Лист від татка! — Джемма аж просяяла і простягла руку. — Це його почерк!

Я простягла дитині конверт. Вона обережно його розпечатала, ніби не тільки його вміст, а й сам конверт був для неї дорогоцінним скарбом. Всередині виявилося кілька листів, списаним дрібним, акуратним почерком і якийсь документ з печатями.

— Що це? — я вказала на документ. Листи тата дочці мене не цікавили. Там, мабуть, було щось особисте.

— Заповіт… — прошепотіла Джемма, прочитавши назву документу. З виразу її очей, з голосу, що тремтів, я зробила висновок, що вона знає значення цього слова.

— Можна мені?

Джемма віддала документ і я швидко пробігла його очима. Згідно нього власником будинку була саме вона, а до її повноліття ним керує опікун дитини.

— За заповітом будинок твій, Джеммо, — тихо сказала я, боячись, що нас можуть підслухати. — Але поки ти не станеш дорослою, ним керує твій опікун. Наразі це твоя мачуха.

— І вона не може його продати? — так само тихо спитала Джемма.

— Не може. Ні будинок, ні все, що в ньому. Це твоя власність.

Дівчинка замислилася, кумедно насупивши бровки.

— А тітка Берта казала, що планує його продати. Їй він завеликий. Вона менший хоче.

— Не продасть, — похитала я головою й сховала заповіт назад в книгу й поклала її в сумку. — Бери листи, потім почитаєш. Збери всі речі до Фелікса і підемо до мене. Там все й обговоримо. І мачусі ні слова. Зрозуміла?

— Звісно, — Джемма закивала. Вона сховала листи назад в конверт і простягнула його мені. Я поклала його до заповіту.

Ми швиденько зібрали котячі речі — лежанку, лоток, мисочку, іграшки, залишки корму й наповнювачу для лотка й почали взуватися.

— А ти куди зібралася? — Берта відразу ж з’явилася в передпокої.

— Попрощаюся з Феліксом, — буркнула Джемма, не піднімаючи голови.

— Добре, йди. Але щоб на обід була вдома. В мене немає часу сьогодні з тобою гратися.

Джемма тільки кивнула і почала швидше шнурувати черевики. В мене вдома, поки я розкладала речі Фелікса, вона сіла читати татові листи. Коли я закінчила й повернулася до вітальні, то побачила, що Джемма тихо плаче, притуливши до себе Фелікса.

— Ти ж йому шерсть намочиш, — я сіла на бильце крісла й ласкаво погладила дівчинку по голові. — Краще поплач мені у светра.