Розділ 9.1. Мама для сирітки

Коли зранку 14 лютого в мої двері подзвонили, я вирішила — прийшло моє кохання. Але відчинивши, я з подивом побачила заплакану Джемму з котом у кошику — вже, на щастя, чорним.

— Що трапилося, Джеммо? — спитала я, пропускаючи її всередину.

— Та… ой… — Джемма схлипнула, міцно притискаючи до себе кошик.

Я забрала в дівчинки важкенький кошик, взяла її за руку й відвела до вітальні. До нас відразу прибігла Феліція — покрутилася біля Джемми, а потім потерлася мордочкою об Фелікса.

— Вона впізнала його? — Джемма усміхнулася крізь сльози.

— Мабуть, — я посадила Джемму на крісло і до неї на коліна відразу застрибнули обоє котів.

— Зробити тобі какао? Чи може чаю? А їсти хочеш? Бо я ще не снідала, — я вирішила спочатку нагодувати дитину, а потім вже розпитувати. Їй треба трохи заспокоїтись.

— Какао, — Джемма шморгнула носом і невпевнено додала: — І… можна бутерброд? Я теж не встигла поснідати…

— Може краще омлет? — запропонувала їй. — А то що ті бутерброди?

Джемма кивнула.

— А Фелікс снідав? — я вже майже вийшла з кімнати, але зупинилася, згадавши про кота.

— Так. Він встиг.

Джемма важко зітхнула. Я підійшла до неї, погладила по голові і тихо сказала це дурне «все буде добре» і пішла на кухню. Коли дві порції омлету, гарячі тости з сиром, какао і моя кава були готові, я покликала Джемму. Вона прийшла разом зі своїм котом на руках, а моя кицька йшла за нею хвостиком.

— Відпусти Фелікса, нехай погуляє, — я відсунула стілець, запрошуючи Джемму до столу. — А ти поки поснідаєш.

Джемма поцілувала котика в голову і нарешті відпустила. Їла вона швидко, з апетитом, ніби не тільки не снідала, а ще й не вечеряла. До какао я дала їй дві шоколадні цукерки і вперше за ранок Джемма усміхнулась.

— То що в тебе трапилось, Джеммо? — спитала я, коли ми закінчили сніданок.

Усмішка зникла з обличчя Джемми. Вона ще не плакала, але очі вже дивилися на мене з сумом.

— Тітка Берта хоче, щоб я кудись діла Фелікса, — нарешті відповіла вона.

— А тітка Берта — це?..

— Моя мачуха.

— Але чому? Ти ж казала, що вона любить твого котика, — я чудово пам’ятала, що Джемма говорила того вечора, коли ми шукали кота.

— Вона й любить, — Джемма зітхнула й кинула погляд на Фелікса, який сидів поруч й вмивався лапкою. — Тому й сказала знайти йому новий дім, а не викинула на вулицю.

— А чому Фелікс більше не може жити з вами?

— Бо тітка Берта збирається виходити заміж і її чоловік буде жити з нами. А в нього алергія на котів…

Тепер мені все стало зрозумілим. Не розуміла я лише одне: її батько помер всього рік тому, а мачуха вже нового чоловіка знайшла. Здається, коханням тут не пахло. А ще мене хвилював інший нюанс.

— Джеммо, скажи, а будинок в якому ви живете з мачухою чий? Її?

Джемма похитала головою і все ж не втрималася й взяла кота на руки, притиснула до себе так міцно, ніби боялася, що він знову втече.

— Колись був мамин, потім ми жили вдвох з татом. Тепер будинок належить їй. Вона так сказала. А я не розумію: адже він був моїм…

А от я розуміла: ця Берта отримала будинок в спадок від покійного чоловіка, батька Джемми. А дитина залишилась ні з чим. Це погано. Дуже погано. І підозріло.

— Джеммо, я знаю, що тобі боляче згадувати про батьків, але це важливо, — я присунула стілець ближче і торкнулася плечей дівчинки. — Чому він після смерті мами одружився знову? І від чого помер?

— Тато вважав, що мені потрібен хтось, хто замінить маму, — Джемма говорила спокійно, зовсім не розуміючи, що я запідозрила. Чисте, невинне дитя! — Він зовсім не вмів готувати. Тітка Берта була милою, добре до мене ставилася, от він з нею й одружився. А вже за кілька місяців почав хворіти. Він був дуже слабкий, останній тиждень навіть з ліжка не вставав, — тут вже Джемма не витримала — сльози скотилися по її щокам. Я обережно витерла їх і підсунула дівчинці ще одну цукерку. Вона відразу закинула її до рота, прожувала і тільки тоді продовжила. — Я не знаю на що він хворів, Амеліє. Мені не сказали.

— І він тобі нічого не залишив? Якогось спадку? — я не вірила, що тато Джемми не подбав про неї. Адже він, певно, розумів, що помирає. Він мав би залишити дочці хоч якісь гроші про всяк випадок.

— Я не знаю, — Джемма знизала плечима. — Я не думала про це. Тітка Берта про мене весь час піклувалася.

— Тато тобі нічого особливого не казав перед смертю? — ну не міг люблячий тато залишити дочку на мачуху! — Пригадай, Джеммо.

Джемма на мить задумалася. Вона так кумедно супила бровки й надувала губи, що якби не серйозність ситуації — я б усміхнулася.

— Тато казав тільки, щоб я обов’язково зайнялася цілительством, коли підросту й прочитала стару мамину книгу про трави й зілля.

Ось воно! Книга! Можливо, там щось є.

— А ти відкривала ту книгу після татової смерті? Де вона?

— Ні. Мені зілля нецікаві, я заклинання люблю. А книга десь на горищі лежить серед старих речей.

— Потрібно її знайти. Я думаю, тато залишив в ній якесь таємне послання. Ми можемо піти до тебе додому?

— Можемо. Але як бути з Феліксом? — Джемма підтягнула вище кота, що майже сповз з її колін, але вперто не бажав залишати свою маленьку хазяйку. — Ой, у вас знову амулет світиться!

Я й без підказки амулету розуміла, що маю допомогти Джеммі. Поки що не дуже добре розуміла як, але щось я мала зробити.

— Можеш поки що залишити Фелікса в мене. Хай пограється з Феліцією. Здається, вони подобаються одне одному.

Усмішка знову з’явилася на обличчі Джемми. Вона відпустила кота й поставила його коло моєї кицьки. Я взяла дівчинку за руку і повела вдягатися. Треба знайти ту книгу, а потім поговорити з Бертою. Щось мені підказувало: вона привласнила собі те, що не належало їй.