Розділ 8. Кохання не знає віку

Мабуть, я сильно втомилася, бо так і заснула в тому кріслі разом з кішкою. Прокинулася я вже надвечір від наполегливого дзвінка телефону. Та що ж це за напасть така останнім часом? У мене законні вихідні! Ніякої поваги до бідолашної втомленої відьми.

Я взяла телефон до рук. Сеймур. Тільки його мені зараз не вистачало!

— Амеліє, мені потрібна допомога, — він говорив тихо, але схвильовано.

Допомога. Звісно. Кому вона не потрібна? З тих пір, як я вдягла амулет на шию, на мене сипалися прохання про допомогу як з дірявого відра. Так, я знала це. І я не проти допомогти людям. Але можна хоча б спочатку виспатися і поїсти? Невиспана й голодна відьма — зла відьма. А я хотіла бути доброю.

— Що трапилось, Сеймуре? — я позіхнула й погладила Феліцію, що досі гріла мені коліна. Нам так солодко спалося разом, а тут він.

— Ти що спиш?

— Та задрімала трохи. То що в тебе за проблема?

— Та не в мене. Тут в одного старенького дідуся, мого постійного клієнта, є проблема… — почав він, але я перебила, поки мій амулет не зреагував.

— Сеймуре, я не володію магією зцілення і лікувальні зілля в мене є тільки стандартні.

— Та якби йому стало зле, хіба я б тобі телефонував? — в голосі Сеймура відчувалося нетерпіння і трохи образи, що я його перебила. — Він свою кохану не може знайти.

— То хай звернеться в поліцію, — я не розуміла, чому Сеймур телефонує з цим до мене.

— Він звернувся. Вона зникла. А в них завтра мало бути побачення. Ти ж знаєш пошукову магію?

— Знаю. А поліція не знає? — я все ще не розуміла до чого тут я.

— Знає. Але її рідні не повідомляють про зникнення, хоча вдома бабусі немає. Вона мала приїхати в Мейвілль ще вдень, але її досі немає. Вони думають, вона ще їде. Старий Джордж думає, що вона десь загубилася. Допоможи, Амеліє. Будь ласка!

В ту ж мить амулет відреагував яскравим спалахом. Що ж, доведеться допомагати старенькому. Хоча, можливо, йому просто треба бути більш терплячим. Адже рідні його коханої паніки не підняли.

— Добре, але з тебе ситний пиріг. Несолодкий. Я проспала обід і страшенно голодна. І кава.

— Пиріг на тебе вже чекає! — в голосі Сеймура почулося полегшення.

Я швиденько вдяглася, насипала Феліції корму, прихопила все необхідне для магічного пошуку і побігла до «Чарівних булочок». Сеймур і старенький чоловік вже чекали на мене за столиком в кутку. Два шматки пирога, кексик і кава теж.

— Не знав, який тобі більше сподобається — м’ясний чи овочевий, тому приніс обидва, — відповів Сеймур на моє німе запитання. — І кексик для підняття настрою. Навіть з кольором вгадав.

Сеймур мило всміхнувся. Я й сама не стримала усмішки — сьогодні я вдягла светр лавандового кольору і кексик на мене чекав теж з лавандовим кремом і квіточками, прикрашений лохиною і розмарином. Така краса! Кажуть, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. Здається, і з жінками це теж працює. Стоп! Яке серце? В мене на горизонті справжнє кохання вже видніється, а я досі про Сеймура думаю.

Я вже схопила м’ясний пиріг і ледь не вкусила, бо була страшенно голодна, коли згадала про чари.

— А які в пирогах чари?

— Звичайні зігріваючі — щоб люди швидше після морозу зігрілися.

Я кивнула і вкусила пиріг — смачний! Прожувавши, я повернулася до старого.

— Джордже, розкажіть вашу історію, поки я їм. А я подумаю, як допомогти.

Поки я їла свій пізній обід, чи то майже вечерю, старий Джордж розповів історію свого кохання. Минулого року навесні він зустрів у «Чарівних булочках» Елізабет — вона приїздила в гості до подруги. Вони розговорилися, сподобалися одне одному — обоє давно вже овдовіли — і вирішили підтримувати спілкування через листи. Звичайні паперові листи. Не телефон. Вони збиралися знову зустрітися влітку, але подруга Елізабет переїхала з Мейвілля — в інше місто, до своїх дітей та онуків. Тому Елізабет не було де зупинитися.

— Я хотів їй пропозицію зробити… — зізнався старий Джордж. — Бетсі мені так подобається, ми ніби дві рідні душі. Але вона все ніяк не могла приїхати. І ось нарешті погодилася не просто приїхати, а піти зі мною на побачення. І немає.

— А телефон? У вас є її телефон? — я сподівалась, що дідусь все ж додумався взяти її номер. Листи листами, але ж ми живемо в сучасному світі!

— Є, але вона не відповідає. Телефон вимкнений, — дідусь похнюпився. Він мало не плакав. — Вона мала приїхати з Лірмеля, але потяг приїхав без неї… Я навіть онучці її телефонував — Бетсі залишила її номер про всяк випадок, але та сказала, що бабуся просто ще їде. А я знаю, що вона не їде! Вона загубилася! Моє серце чує — Бетсі в біді.

Я подивилася на Джорджа. Він був такий засмучений, що в мене аж серце стискалося. Й інтуїція вперто шепотіла: кохана Джорджа дійсно в біді. Ну не могла ж Елізабет зникнути з потяга!

— У вас є якийсь предмет, що належав Елізабет? — я якраз доїла пироги з кексом і перейшла до кави. — Хоча б її лист? Чи якийсь подарунок?

— Ось листи, — Джордж дістав з кишені пальта кілька листів в конвертах.

— Добре, — я взяла один з листів і підвелася. — Мені потрібно якесь затишне місце, щоб зайнятись пошуком. Сеймуре, — я глянула на чоловіка, — є в тебе кабінет чи підсобне приміщення? Я ж не буду посеред зали з людьми чарувати?

— Ходімо.

Сеймур провів нас до свого кабінету. Старий Джордж присів у крісло біля вікна, Сеймур став біля шафи, підперши її плечем, а я сіла за стіл і розклала інгредієнти. Змішавши у мідній чаші все необхідне, я підпалила суміш, а потім обережно висипала на лист, креслячи над ним складний візерунок магії. Попіл спалахнув яскравим золотавим сяйвом і склався у короткий напис — Форстоун. Це було місто на північний захід від Мейвілля.

— Джордже, — гукнула я старого. — Ваша Елізабет у Форстоуні. Але чому?

— Я не знаю… — Джордж підвівся й здивовано поглянув на напис з попелу.

— А я, здається, знаю, — Сеймур підійшов до стола, відкрив шухляду і дістав з неї мапу. — Ось, — він показав на залізничні колії. — З Лірмелю потяги йдуть у декількох напрямках. Елізабет могла переплутати і сісти в інший потяг.