Розділ 6. Купідон для Купера

Отримавши законні вихідні я планувала проспати до обіду, а вже потім йти робити добрі справи, але мені завадив дзвінок у двері рівно о десятій ранку. Я накрила голову подушкою, сподіваючись, що у того, хто стоїть за дверима, прокинеться совість і він дасть мені знову заснути, але ні. В двері настирливо дзвонили. 

Довелося вставати з теплого, затишного ліжечка. Ледь не перечепившись через кішку, що зацікавлено стирчала в передпокої, я відчинила двері і побачила… кузину. Цього разу з фіолетовим волоссям. І дуже сердитим виразом обличчя, який зовсім не пасував її яскравому макіяжу з блискітками.

— Чого ти приперлася так рано? — позіхнула я, відступаючи вбік, щоб пропустити Офелію в квартиру.

Офелія зайшла, роззулася, повісила куртку і, побачивши кішку, підхопила її на руки.

— О, в тебе киця завелася, Амеліє? Яка мила.

І з Феліцією на руках безцеремонно попрямувала на кухню. Я лише закотила очі і пішла за нею.

— Що тобі треба, Офеліє? — я дістала з шафи банку з кавою і турку. Коли вже поспати не вийшло, то хоч збадьорюсь.

— Від кави не відмовлюсь, — Офелія наче й не злилася хвилину тому, навпаки — хитро всміхалася.

Я мовчки зробила дві чашки кави, бо знала — поки Офелія не отримає каву, говорити не буде. Поставивши перед нею чашку з паруючим напоєм, я сіла навпроти і уважно подивилася на кузину, ледь стримуючи сміх. До її різнокольорового смугастого светра і яскравого макіяжу не вистачало крилець феї — як у дитинстві. Бабуся пошила їх для неї і вона хіба що спати тільки в них не лягала.

— А де крила забула? — я все ж не втрималась і розреготалась.

— Там, де ти совість, — Офелія зробила ковток кави і суворо на мене подивилась.

— А що не так? — я спросоння зовсім не розуміла, що вона від мене хоче.

— Вирішила Купідоном перед Днем Закоханих попрацювати? — прошипіла вона, налякавши кішку. Та відразу зістрибнула з її колін і попрямувала до своєї миски — снідати.

— Яким ще Купідоном?.. — машинально спитала я, а потім до мене дійшло — той чоловік в барі. — Ааа, ти про того дивного типа з сяючими очима і такими ж татуюваннями? А що не так? Ви пасуєте одне одному. Обоє такі яскраві.

Офелія різко встала і підійшла до вікна. Вона кілька хвилин мовчки спостерігала, як повільно кружляє сніг, а потім розвернулася до мене.

— Я ж просила не втручатись в моє особисте життя! — її очі світилися гнівом, але в них було й дещо інше — сум та біль, який кузина вперто приховувала за яскравим образом.

Я підійшла до Офелії й торкнулася її плеча. Я дійсно хотіла, як краще — вона насправді мила, чудова і заслуговує на щастя.

— Може, годі вже у всіх чоловіках бачити лише одного? Вже сім років пройшло, а ти досі не можеш забути.

— Бо я його кохала, Амеліє! — Офелія раптом схлипнула, що дозволяла собі рідко. Принаймні, нафарбована. — Він був моїм першим коханням. Я так вірила йому, а він… обманув, розтоптав і змусив позбутися дитини. А я…

— А ти мусиш забути цього покидька і стати нарешті щасливою.

Офелія розплакалась. Я обережно обійняла її, боячись, що вона відштовхне, але кузина навпаки увіткнулася обличчям в моє плече і обійняла у відповідь.

— Ну чого ти, Офеліє? — я погладила її по спині, заспокоюючи. — Макіяж зіпсуєш. А в мене немає таких яскравих тіней з блискітками, щоб його підправити.

Жарт подіяв і Офелія припинила схлипувати, навіть трохи усміхнулася. Я посадила її назад на стілець, подивилася на недопиту каву і мені спала на думку краща ідея.

— Може, глінтвейну зварити?

— А давай! — Офелія вже витирала сльози разом із блискітками.

Я дістала вино і спеції, і вже зовсім скоро кухнею ширився спокусливий аромат прянощів. Я розлила глінтвейн в невеличкі керамічні чашки, дістала дві чарівні булочки — одну я з’їла вчора перед сном — і знову сіла навпроти кузини.

— Булочка змінює смак, — попередила я.

— О, люблю такі! — усміхнулася кузина і вкусила булочку. — А ти ж наче їх не любила? Пам’ятаю, як ти в дитинстві вдавилася однією.

— Мене переконали, що це смачно і безпечно, — відповіла я, згадуючи вчорашній день — і чарівні булочки, і танці, і теплу руку Сеймура, що тримав мою, коли проводжав мене додому.

— Чоловік? — підморгнула Офелія. Здається, глінтвейн і булочка почали діяти. Вона знову стала собою — веселою і легкою.

— Чоловік, — я не хотіла вдаватися у подробиці, бо знала — з Сеймуром в нас не складеться. — Але зараз не про мого. А про твого. Може, ти даси йому шанс? Він так з таким запалом розповідав про почуття до тебе.

— Всі вони розповідають, — Офелія зітхнула. — А потім тікають. Тому я тікаю перша.

— Навіть не давши їм шанс? — я здійняла брову. — А може цей не втече?

Офелія відповіла не відразу. Вона спочатку доїла булочку, запила її глінтвейном і тільки потім заговорила знову.

— Він надто милий. Не хочу знову розчаруватися.

Таке відчуття, що я говорю зі стіною. От вперта фея!

— А якщо не розчаруєшся? Якщо саме він буде з тобою до кінця життя?

— Навряд, — Офелія знизала плечима. — Він не любить дітей. А я хочу дітей. Ти ж знаєш…

Офелія опустила очі. Я чудово пам’ятала, яким ударом стало для неї, що чоловік, якого вона так ніжно кохала, виявився одруженим. А коли вона завагітніла, то змусив її позбутися дитини. Обманом. Дав зілля, яке спровокувало викидень. Офелія довго не могла прийти до тями після того. А потім, коли нарешті зібрала себе з уламків, з милої феї перетворилася на легковажну і мстиву. Вона гралася з чоловіками так, як колись погралися нею — мстилася всім через одного.

— Він тобі сказав, що не любить?

— Ні, але я бачила, як він кричав й погрожував двом хлопчакам біля мого дому. Я тоді погодилася вийти з ним на прогулянку. Але дарма.

— Може, в нього була причина на них кричати? — припустила я. — Може, вони якусь шкоду зробили?

— Та якби й шкоду — не можна аж так на дітей кричати… Ти ж не чула…