Розділ 5. Чарівні булочки й запальні танці

Наступного ранку ледь я всілася за свій робочий стіл, як бос відразу почав сипати питаннями.

— Ну що, як там твій амулет? Вже допомогла комусь?

— Допомогла. Двом котам, — я повільно сьорбнула каву, бо ще недостатньо прокинулася — Феліція всю ніч топталася на мені і муркотіла під вухом. Впевнена, вона хотіла так подякувати за те, що я забрала її до себе, але найкращою подякою для мене був би здоровий восьмигодинний сон. Але ні. Вона обрала муркотіти. Коти! Що з них візьмеш? Ніякої поваги до людського сну.

— Котам? — старий Грем реготнув. — Я думав, допомагати доведеться людям.

— Ну, одній людині я дійсно допомогла — кіт втік від дівчинки. І привів до маленької кішечки. Довелося забирати її собі, бо вона вперто не хотіла злізати з моїх рук.

— То тепер в тебе є кішка?

— Так. Феліція.

— Поки амулет буде заряджатися добрими справами, то вона хоч тебе погріє одинокими ночами, — Грем мені весело підморгнув.

— Та краще б не гріла! — зітхнула я, обіймаючи двома руками стаканчик з кавою. — Я вночі спати хочу.

— Може, тобі дати кілька днів вихідних, поки ти не знайдеш своє справжнє кохання?

Грем говорив цілком серйозно, без звичної усмішки на обличчі, і я задумалась. Вихідні здавалися мені чудовою можливістю як відпочити, так і допомогти людям, не падаючи з ніг від втоми. Але ж гроші! Хто їх за мене заробить?

— А працювати хто буде, Греме?

— Та я і сам впораюсь.

— Гроші ви теж мені будете платити? — як же мені хотілося погодитися! Але навіть два дні відпочинку сильно б вдарили по моєму бюджету.

— Я не зменшу тобі зарплатню, Амеліє, — несподівано зжалився бос. — Йди і відпочинь. І нехай амулет знайде тобі багатого і щедрого чоловіка, щоб тобі не доводилося рахувати кожну копійку.

— Чого це ви такий добрий, Греме? — я ледь кавою не захлинулася. Грем ніколи не пропонував мені оплачуваних вихідних просто так, тільки лікарняний.

— Бо в мене скоро онук народиться! — Грем розплився в широчезній усмішці.

— О, це дійсно велика радість, — я теж не могла не усміхнутися.

— Звісно! В мене три дочки. Я завжди мріяв про сина. Але після третьої дружина сказала — якщо так хочеш сина, народжуй його сам. Довелося мріяти про онука. І от нарешті моя середненька мене порадувала. Головне, щоб той онук за три місяці не передумав і не народився дівчинкою, — реготнув Грем.

— Ви вже за три місяці станете дідом, а розповідаєте тільки зараз? — я вдавано насупилась. Що це в боса за секрети такі від мене?

— Та боявся наврочити. Дуже вже онука хочу.

— Буде вам онук. Обов’язково. Ви його заслужили, Греме.

— То що, береш вихідні? — Грем уважно на мене подивився.

Хто я така, щоб відмовлятись від оплачуваних вихідних? Це було надто спокуслива пропозиція.

— Ну коли ви так наполягаєте, то я не проти.

— Тоді геть звідси! І щоб до понеділка навіть не думала тут з’являтись! — Грем жартівливо помахав кулаком.

— То це ви мені аж чотири вихідні даєте? — я витріщила на боса очі. — А як же День Закоханих? Ви ж збиралися зробити робочий день і влаштувати гарний розпродаж?

Зазвичай «Чари і магічні товари» в суботу та неділю не працювали, але коли на ці дні припадало якесь свято, Грем відчиняв крамничку і проводив розпродажі.

— Та покличу дружину допомагати. Влаштуємо романтичне побачення просто на роботі.

— Ви ще пам’ятаєте, що таке романтика, Греме? — усміхнулася я.

— Я ще багато чого пам’ятаю! — зареготав він. — Йди вже! Роби свої добрі справи.

Я подякувала Грему за вихідні і швиденько зібралася. Проходячи повз «Чарівні булочки» я зупинилася. Зайти зараз без попередження? Чи почекати вечора? А може взагалі забути номер Сеймура? Адже зовсім скоро я зустріну своє справжнє кохання. Я стояла перед вивіскою і ніяк не могла вирішити, як мені вчинити. Давати Сеймуру марну надію мені не хотілося. А от спробувати його булочок — дуже.

Мої вагання вирішив сам Сеймур. Поки я стояла і витріщалася на вітрину його пекарні, він вийшов назовні. І страшенно зрадів, побачивши мене.

— Амеліє? Ти так рано? Прийшла скуштувати мої булочки? — він радісно усміхався, зробивши крок мені назустріч.

— Бос дав мені кілька днів вихідних. І от я проходила повз і задумалася, а чи не рано для булочок?

— Для булочок ніколи не рано! — Сеймур підхопив мене під руку і потягнув всередину.

З холоду зимового ранку я в одну мить перемістилася в тепло і затишок пекарні. Тут було світло, просторо і спокусливо пахло свіжою випічкою — аромати кориці, ванілі й спецій м’яко перемішались між собою. Сеймур посадив мене за столик в кутку і, хитро підморгуючи, поцікавився:

— Довіришся моєму смаку чи в тебе є якісь власні побажання?

— Аби тільки солодке не перетворювалося на кисле. І нічого різкого. Бо в дитинстві я через такий різкий контраст ледь не вдавилася булочкою. І без підозрілих ефектів.

— Добре, — серйозно кивнув Сеймур. — Побажання враховані. Каву чи чай до булочок?

— Каву. Звичайну чорну, з ложкою цукру.

Не встигла я зняти пальто і все роздивитися, як Сеймур вже приніс мені тарілку зі свіжою, ароматною випічкою — три невеличкі булочки у вигляді завитків з різною посипкою і один кекс, прикрашений шапочкою з крему, листочків м’яти, гілочок розмарину та ягід. І, звісно, велику чашку кави.

— Не знаю, з чого починати… — я застигла над тарілкою, не наважуючись взяти хоч щось з цієї краси.

Сеймур сів напроти мене зі своєю чашкою кави.

— Почни з булочок. В них просто змінюється смак. Не різко. Без контрастів. Наприклад, з одної ягоди на іншу. А кекс з ефектом підняття настрою. Нічого надзвичайного.

Я взяла першу булочку, посипану цукровою пудрою і обережно вкусила. Спочатку я відчула смак яблучного повидла, який м’яко почав змінюватися на сливове. І так при кожному укусі. Доволі гармонійний і приємний смак.

— Сподобалося? — спитав Сеймур, коли я доїла першу булочку.