Розділ 4. Кіт, кішка і чоловік

Ми з Джеммою швиденько пройшли той темний провулок, уважно роздивляючись кожен куток і кличучи кота на ім’я, потім пройшли ще кілька провулків і вийшли на невелику площу на околиці Мейвілля. Вдень тут зазвичай було людно — працювали кав’ярні, пекарні і крамнички, але зараз було тихо. Час пізній, всі вже зачинилися. На околиці завжди так. Тільки ми з Джеммою ходили і кликали кота в тьмяному сяйві ліхтарів.

— Тіто… — я суворо поглянула на дівчинку і вона миттю виправилася, — Амеліє, може, якоюсь магією Фелікса пошукати? Ви знаєте якусь?

— Для магії пошуку потрібен ритуал з частинкою того, що належало тому, кого шукаєш. Я б могла зробити пошуковий ритуал з котячою шерстю, але це довга історія, — а мені, попри симпатію до дівчинки, не хотілося всеньку ніч провести за пошуками її кота. — Набагато швидше буде так пошукати. Або ж продовжити зранку.

Я красномовно подивилася на Джемму, сподіваючись, що вона зрозуміє мій натяк. Якщо вона погодиться продовжити пошуки вранці, то й амулет, напевно, буде не проти і не покарає мене.

— Зранку?.. — губи Джемми вмить затремтіли, а на очах виступили сльози. — Але ж як я без Фелікса засну? А він без мене як? Йому ж страшно одному, він наляканий…

Була б Джемма дорослою, я б точно не втрималася від уїдливого «а хто ж його налякав?». Але вона була маленькою, засмученою дівчинкою. Зовсім, як я колись. Тому я глибоко вдихнула і присіла перед нею навпочіпки.

— Не плач, Джеммо, — я витерла сльози з її щічок і взяла дівчинку за руки. — Ми знайдемо Фелікса. Ти дуже добра дівчинка, якщо так хвилюєшся за свого пухнастого друга. Тільки ти ж розумієш, що всю ніч ми не можемо його шукати? Твоя мачуха буде злитися, якщо ти не прийдеш додому вчасно, та й спати тобі захочеться. І мені теж.

— Я знаю, Амеліє, — Джемма шморгнула носом. — Можна хоча б ще годинку пошукати? Я якраз встигну повернутись додому до приходу мачухи.

— Домовились. Певна, ми знайдемо його за цю годинку.

Я дуже сумнівалася, що нам вдасться знайти кота так швидко, але несподівано удача повернулася до мене обличчям. За спиною я почула голосне «няв!», а слідом радісний крик Джемми:

— Фелікс! Он він!

Я встала і озирнулася. Позаду мене, біля дверей пекарні сидів фіолетовий, зі сріблястими блискітками кіт і голосно нявчав. Красень ще той!

— Феліксе, йди до мене! — Джемма побігла до котика.

Я дивилася на дівчинку і вже подумки уявляла ніжні обійми з котом, коли сталося несподіване: не встигла Джемма добігти до кота, як він чкурнув у вузький провулок між пекарнею і книгарнею.

— Феліксе, ти куди? — Джемма аж зупинилася від здивування. — Стій! Це ж я!

А от я зупинятись не збиралась. Рвонула до Джемми, схопила її за руку — не залишати ж дівчинку саму на безлюдній площі? — і потягла у провулок. І що за кіт у неї такий непосидючий?

— Феліксе, де ти? — мала ледь не плакала, коли ми вибігли до невисоких квартирних будинків. — Повернися! Обіцяю більше не змінювати тобі колір магією!

Я міцно тримала за руку Джемму, щоб і вона кудись у відчаї не побігла, і озиралася навкруги. Та де ж той кіт? Чого він знову втік? Невже дійсно образився на свою маленьку хазяйку? Пам’ятаю, як мій після довгих блукань, лагідно терся об ноги. Гарні були часи. Дитинство. Кіт. Веселі витівки з кузиною. А зараз ні кота, ні нормального спілкування з кузиною. Доросле життя не таке гарне, яким малювалося в дитинстві.

— Он він! — Джемма смикнула мене за руку, тягнучи в бік одного з будинків.

Я теж побачила кота. Тільки от не встигли ми добігти до нього, як він чкурнув за будинок. Та він знущається чи що? Погратись з нами вирішив?

— Джеммо, твій кіт адекватний взагалі? Чого він нас дражнить?

— Не знаю, Амеліє, — по щокам Джемми знову текли сльози, які вона витирала шарфом. — Він ніколи так не робив.

Подумки проклинаючи і кота, і амулет, і своє везіння, я повернула за будинок і вийшла до невеличкого саду. І застигла. Під одним з дерев сидів кіт і голосно нявкав, а поруч з ним стояв чоловік і тягнув руки вгору, до гілок, вочевидь виманюючи когось звідти.

— Ой, у вас амулет знову блимнув, — помітила Джемма.

Я зітхнула. Невже і цьому чоловікові доведеться допомагати? Сподіваюсь, в нього нічого страшного не сталося.

Почувши голос Джемми, чоловік обернувся. Симпатичний. Молодий. Пристойно вдягнений. Хоч би тільки не маніяк.

— О, дівчата, — чоловік усміхнувся і попрямував до нас. — Не допоможете? Бо я вже не знаю, як ту кішечку виманити вниз.

— Яку кішечку? — здивувалась я. Я бачила тільки кота. Фіолетового. Зі сріблястими блискітками. Дуже гарного, але надзвичайно прудкого.

— Місяць тому якась жінка залишила в нас у дворі коробку з трьома молодими котиками. Але тих двох забрали, а ця ховається. Нікому не вдалося її виманити. Вилазить зі сховищ тільки щоб поїсти, а потім тікає геть. Шкода кішечку. Я хотів її до себе забрати, але вона відмовляється. Ось, на дерево залізла. А тут ще й кіт якийсь дивний крутиться під деревом. Нявкає, хвилюється, ніби то його подружка, — чоловік усміхнувся.

— Фелікс не дивний! Він чудовий кіт, — Джемма відразу виступила на захист свого улюбленця.

— То це твій кіт? — чоловік повернувся до неї.

— Мій.

— А чому він такого кольору?

— Ну… намагічила я… — зітхнула дівчинка. — З ким не буває. Хіба ви ніколи не хуліганили в дитинстві?

— Бувало всяке, — чоловік їй підморгнув. — Йди до свого Фелікса. І попроси його, щоб вмовив кішечку спуститись.

Джемма побігла до свого кота і на диво він більше нікуди не тікав. Спокійно дозволив взяти себе на руки. Схоже, він хотів привести нас до цієї кішки. Але чому? Ще одна добра справа для мого амулету?

— Мила в тебе донька, — чоловік провів Джемму теплим поглядом.

— Джемма мені не донька, — заперечила я.

— Сестра? Племінниця? — допитував він. І що за цікавість така?

— Чужа вона мені. Просто вирішила допомогти дитині, бо вона кота загубила.