Розділ 3. Фіолетовий, зі срібними блискітками кіт

Я спокійно йшла собі вулицею, втомлена після роботи, мріючи про гарячу ванну з різнокольоровими розслаблюючими бульбашками, коли почула дитячий крик.

— Тітонько!!! Зачекайте!!!

Я що вже така стара, що мене кличуть тітонькою? Але поруч не було жодних інших тітоньок, тому я зупинилась і обернулась. Назустріч мені летіла мала років 10 з такими переполоханими очима, що я аж розгубилась. Я лише сподівалася, що в неї не сталося чогось надзвичайного, бо заспокоювати дітей я не вміла. Ба більше, навіть не знала, як краще з ними розмовляти: чи то як з малим, нерозумним створінням, чи то вже як з дорослим.

— Тітонько! Мій котик! — дівчинка ледь не врізалася в мене, добігаючи, але вчасно пригальмувала і тепер стояла переді мною, дивилася величезними сірими очима і важко дихала. — Ви не бачили мого котика?

Котик? Я вже думала, вона щонайменше маму загубила. Або когось з її рідних чи подружок покалічило. А вона лишень котика шукає. Ні, звісно, котик — це важливо, я й сама любила котиків, але то дуже в природі котиків — піти, куди їм заманеться без дозволу хазяйки.

— А який вигляд має твій котик? Смугастий, руденький чи може чорненький, як ти? — я підморгнула дівчинці. Мені здалось, що у дівчинки з таким довгим, густим і чорним, ніби ніч волоссям і котик має бути такий же — з пухнастою чорною шерстю.

— Та… — дівчинка зітхнула і раптом почервоніла і опустила погляд. — Був чорний, а став…

І тут я все зрозуміла. І перелякані очі дитини, і чому кіт втік.

— Ти що тестувала на коті заклинання зміни кольору? — я прикусила губу, щоб не зареготати.

— Так, — зізналася дівчинка, — але Фелікс злякався і чкурнув у відчинену кватирку.

— Коти не люблять, коли на них впливають сильною магією, — на жаль, мені довелося перевірити це на власному досвіді: я теж намагалася в дитинстві змінити коту колір шерсті. А хто так не робив? Отримала потім і від кота, і від батьків. — То якого кольору тепер твій Фелікс? 

— Темно-фіолетовий впереміш з чорним, зі сріблястими  блискітками, — мала шморгнула носом. — Я хотіла перевірити, як фіолетовий буде дивитися на чорному, бо хотіла собі таке волосся. От у вас таке гарне волосся, ніжно-рожеве, як зефірка — просто мрія! — на обличчі дівчинки з’явилась слабка усмішка. — А в мене звичайнісіньке чорне.

— В тебе дуже гарне волосся, — сказала я щиро. Мені дійсно подобалось волосся дівчинки. Мій натуральний колір, попелястий, ніби мишача шерсть, був набагато гіршим.

— Мене через нього вороною дражнять! — похнюпилась мала.

— То дурні дражнять, не слухай їх, — я знову їй підморгнула. — То куди побіг твій котик?

— Я не знаю… — мала знову шморгнула і махнула вправо від мене. — Здається, туди… Фелікс так швидко бігає, прудкий він у мене, непосидючий. То ви не бачили його, тітонько?

— На жаль, ні.

— Точно?

— Якби я побачила фіолетового кота зі сріблястими блискітками — я б точно запам’ятала.

— А ви не допоможете мені його знайти?.. — жалісливим голоском промовила дівчинка, заглядаючи мені в очі. — Мене мачуха приб’є, якщо дізнається, що Фелікс через мене втік.

Я задумалася. Мала сама була винна в тому, що її кіт втік. Мені свого часу ніхто мого не допомагав шукати. Але дівчинка дивилася на мене очима, сповненими надії, вона ледь не плакала, і тут я почала вагатися. До того ж, мачуха — це не мама, вона дійсно могла серйозно покарати дівчинку за такий нерозумний експеримент.

— Тітонько, у вас амулет світиться! — мала раптом вирвала мене з роздумів. — В ньому якась магія?

Я подивилася на амулет — він дійсно злегка сяяв, ніби нагадував про себе. Схоже, це був знак, що я повинна допомогти дитині. Адже лише роблячи добрі справи я знайду кохання свого життя. Тільки от вдягаючи його на шию, я не думала, що добра справа — це шукати фіолетового — зі срібними блискітками! — кота проти ночі. Треба було активувати амулет зранку, а не після роботи, коли все, чого я хотіла — впасти у ванну й повечеряти, а не переляканого кота шукати.

— Так, він має особливу магію — він може знайти кохання, — пояснила я дівчинці.

— Може, то мій Фелікс — ваше кохання? Тому ваш амулет відізвався? Може, Фелікс — зачарований принц? Ви його знайдете, розчаруєте, закохаєтесь і будете жити довго і щасливо. Він такий чудовий! В нього не можна не закохатись! Тільки швидкий дуже і магічні експерименти не любить, — торохтіла мала.

Я прикрила рот долонею, щоб стримати сміх. Ще тільки зачарованих принцокотів в моєму житті не було! Не настільки я зневірилась знайти кохання, щоб перетворювати котів на людей.

— Навряд. Просто я повинна допомогти людям, щоб знайти своє кохання. Що ж, ходімо шукати твого Фелікса. До речі, не клич мене тітонькою, я — Амелія. А тебе як звати?

— Джемма. 

Я повернулася в бік темного провулку на який махнула дівчинка.

— Отже, тобі здалося, що Фелікс побіг туди? — уточнила я. Йти в темний провулок мені не хотілося, а тягти туди маленьку дівчинку — тим більше. Але кота треба було знайти.

— Так… — Джемма зітхнула й обережно торкнулася моєї руки. — Вам теж страшно туди йти? Може, візьмемося за руки? Так ми будемо менше боятись.

Я не могла не усміхнутись. Джемма була такою милою. І гарнюньою. Вперше в житті я подумала, що не проти мати таку доньку. Хоча раніше про дітей ніколи не думала.

— Можемо взятися, — я простягнула Джеммі свою долоню і вона міцно вчепилася своїми маленькими пальчиками. — А що твоя мачуха? Хіба вона не буде сердитись, що тебе так пізно немає вдома?

— Вона ще на роботі. Тому мені треба знайти Фелікса до її повернення.

— А тато? — якщо є мачуха, то мав бути й тато. Про маму питати точно не варто. Швидше за все, вона померла.

— Тато помер рік тому, — дівчинка шморгнула носом. — А мами вже три роки немає… Після смерті тата мачуха мене пожаліла і дозволила залишитись в неї. Але тільки якщо я буду гарно поводитись. А я от… з Феліксом… але ж я всього на день заклинання зробила. Я сподівалась, що вона не помітить.