14-Правда...Розплата

- Ти в порядку? - перше що запитав мене Андрій при цьому міцно тримаючи Надю, яка щосили намагалася вирватися і кричала усілякі злі слова. 

- Так...все добре...трохи болить голова, певно буде шишка.

- А плече? - Андрій занепокоєння поглянув на поріз і очевидно не навмисне сильніше стиснув руки дівчини.

- Ааа...Боляче! Ідіот!

- Мовчи! Бо буде ще й не так боляче!

- Лише подряпина, не хвилюйся, - я сумно всміхнулася йому і спробувала встати, та ледь не впала. Андрій хотів навіть кинутися на допомогу, та вчасно згадав, що в нього в руках знаходиться небезпечна змія.

- Що будемо робити, - показав кивком голови на Надю.

- Я не знаю... - я не очікувала, що все так обернеться, хоч і готувалася до гіршого, та виявилося все ще сумніше.

- Я знаю, - впевнено сказав Андрій: - Викликаємо поліцію, хай вони з нею розбираються.

- Поліцію? - мені не хотілося так з нею чинити...вона все ж таки мала сім'ю і доньку...

- Треба її відпустити, - тихо сказала я...

- Що? Ти з глузду з'їхала? - ох як же мені захотілося посварилися з ним за ці слова...ледве втрималася.

- Ні...ми її відпустимо...але перед тим я хочу в неї дещо спитати... Давай її якось прив'яжемо, щоб вона не наробила дурниць.

- Хм... Як знаєш... - було видно, що мої дії зараз схожі на дії трохи божевільної особи... Але я мусила дізнатися всю правду...

Ми якось-такось прив'язали Надю до стільця простирадлом і почали...допит.

- Розкажи мені, - подивилася їй в очі намагаючись встановити контакт, і поплатилася за це. Надя плюнула мені в обличчя. Нічого більш огидного я ще не відчувала. Зараз вона була схожа на базарну дівку, а не на заможну виховану жінку.

- Я нічого тобто не скажу, нічого...ахаха! Ти й уявлення не маєш! Ти мене відпустиш, я буду жити щасливо, а ти все одно будеш на самому дні! Ти і вся твоя сімейка!

- Хм...думаєш? - зараз я мала все що мені потрібно, щоб раз і назавжди розпрощатися із прокляттям, тому і поводила себе відповідно. От тільки колишня подруга і не здогадувався, що усім їхнім витівкам прийшов кінець

- Я знаю! Знаю! І якщо ти мене зараз же не відпустиш, я заявлю на тебе в поліцію! - кричала вона так, що певно всі сусіди чули, що відбувається. Саме тому треба було діяти швидко.

- Я різко підняла руку...і напевно, було схоже, що я хочу її вдарити, тому що вона зажмурилась, і навіть Андрій, який стояв і мовчки спостерігав весь цей час, напружився. Та я не збиралася її бити. Багато честі опускатися до такого. Все чого я хотіла, це зірвати з її шиї проклятий кулон.

І ось він в мене в руках...тепер мені нічого боятися...ні мені, ні мої мамі...ні моїм майбутнім дітям... А в тому що вони будуть я не сумнівалася.

Коли Надя зрозуміла, що відбулося, її обличчя знову потонуло в гримасі божевілля!

- Ні! Ні! Поверни! Верни! Аааа! - вона намагалася вирватися і кричала...кричала...кричала.

- Що це? Чому вона так біситься? - тихо спитав мене Андрій.

- Це проклятий кулон...вінт отруював життя моїй родині хто зна скільки років.

- Що? Ти в це віриш? - скептично подивився він на мене.

- Ні...я не вірю, - відповіла поглянувши в його очі: - я знаю, - і він повірив. Принаймні, мені так здалося...щось промайнуло в його погляді. Андрій відступив, і дав мені знову можливість розібратися з колишньою подругою сам на сам.

- Все. Більше в тебе нічого нема. І щастя твоє за мій рахунок накрилося мідним разом. Доведеться тепер самій працювати над своїм щастям.

- Ні...ні... - Надя вже не кричала, вона тихо плакала, очевидно розуміючи, що втратила все.

- Розкажи мені, розкажи все що знаєш? - я розуміла, що вона може відмовити і цього разу, але мала спробувати хоча б ще один раз.

- Що? Що ти хочеш? Ти ж і так усе знаєш! Геть іди! Геть! - кричала вона підвиваючи.

- Розкажи з чого все почалося.

- З чого? З чого?! ООО! З твої якоїсь там твоєї бабки. Така ж гарна була, така ж ідеальна для всіх! Вона вкрала в моєї бабусі чоловіка! Окрутила своїми чарами! І поплатилася! Ви всі поплатилися! На довгі роки ми забрали ваше щастя собі! Все було добре! Все було так добре! Якби не ти! - і вона знову заридала.

- Відв'яжи її...і пішли звідси...вона вже покарана...

Я вирішила більше на неї не дивитися...це викликало в мене жалість, а ще розчарування. Відчинила двері і вийшла в коридор, щоб зачекати на Андрія.

Так, можливо моя далека родичка і вчинила погано...я цього не знаю, та й ніколи не зможу дізнатися як все було насправді...але те що робила Надя...те що робила вся її сім'я...це занадто. Ні моя мама, ні я...нічого погано їм не зробили.

Але найгірше те, що навіть маючи все чого тільки можна бажати...вони все одно нам заздрили...все одно ненавиділи нас. Цього я ніколи не зможу збагнути.

Андрій приєднався до мене за хвилину і ми мовчки зачинили двері, а потім так само мовчки покинули цей, такий не гостинний дім.

Біля під'їзду стояла невелика, але дуже гарна машинка сірого кольору, яка належала Андрію. Цьому пижику було дуже далеко до супер дорого і мега крутого звіра, на якому їздили Надя і її чоловік...але я зрозуміла що мені абсолютно все одно. Завдяки Наді я зрозуміла, що не в цьому щастя...не в цьому.

Андрій мовчки підвіз мене до дому. Він не поставив жодного запитання, він наче відчував, що мені потрібно трохи часу аби заспокоїтися, аби все обдумати.

- Дякую тобі, - заговорила я після довгого мовчання. В моєму голосі був смуток, і втома...але й полегшення. 

- За що? Я просто захищав своє, - знову, у своїй звичній нахабній манері сказав Андрій. Проте його посмішка була зовсім іншою — ніжною...щирою...

- Ти як завжди, - сказала я беззлобно, і навіть трохи розсміялася.

- У цьому весь мій шарм, - відповів Андрій і ми знову замовчали. Цього разу мовчанка була більш напруженою. Я відчувала, що в Андрія є запитання, та він чомусь вагається...чогось чекає.

- Ти можеш мене запитати...якщо хочеш...

- Справді?

- Так, - ми поглянули в очі один одного...і я знову відчула як потеплів амулет...напевно, це сталося тому, що між нами промайнула якась іскра...іскра, що могла розпалити справжнє багаття.

- Розкажи мені...розкажи все, - і я розповіла все, з усіма подробицями. Андрій слухав уважно і не перебивав, а коли я закінчила свою розповідь, спитав:

- А я в цій історії...хто? Твій суджений? - те з яким виразом обличчя він це спитав...стало трохи ніяково. Я не могла зрозуміти, радий він цій інформації чи ні...а я навіть не була впевнена, що він і справді мій єдиний.

- Я...я не знаю...не впевнена... - і знову тягуче мовчання, яке Андрій раптом розбив своєю неймовірною посмішкою, і найкращими словами у світі.

- Я знаю... Я знав з першої хвилини як тебе побачив, що ти не просто пересічна дівчина у моєму житті. Чорт! Я ж відчував тебе на відстані...хіба ж це не подарунок долі, ммм?

- Подарунок, - тихо прошепотіла я дивлячись в його очі.

Один ривок, і Андрій цілує мене, цілує так, як ніхто і ніколи, так що хотілося забути про все на світі...і залишилися в цьому прекрасному моменті назавжди. 

Мені вистачило цього єдиного поцілунку, щоб зрозуміти, що я знайшла своє щастя, свою долю...і відпускати не збираюся. 

Того ж дня, я загубила Амулет Кохання...цю чарівну...цю неймовірну прикрасу. Просто, в якийсь момент я не знайшла його на своєму місці, га моїй шиї. Та я не шкодувала... Я не збиралася його шукати. Навіщо? Він виконав своє призначення...і тепер, очевидно, зможе допомогти ще комусь.