13 - Пастка

Подруга відчинила мені двері дуже швидко, і постала переді мною просто в шокуючому вигляді: волосся скуйовджене, макіяж розмазаний, очі заплакані.

- Боже, що сталося? - схвильовано запитала її. 

Так, я вважала її головною підозрюваного у проклятті, але все одно не могла не хвилюватися за неї.

- Вова мені зраджує, - випалила вона, і знову заридала. Я заштовхала її у квартиру і зачинила двері.

- Такого не може бути.

- Може... - ще дужче заридала вона: - я читала смски в його телефоні.

Ми пройшли з нею на кухню, і присіли за стіл. Я заварила чаю з ромашкою, але він мало допоміг їй заспокоїтися.

- Я не знаю, що мені робити... - декілька десятків разів повторила Надя, а потім стільки ж разів запитала мене: - скажи, що мені робити?

- Я...думаю вам треба поговорити, все з'ясувати...може все що можна врятувати, якщо ти звичайно хочеш, - після цих слів Надя подивилася на мене я на ворога. 

- Звичайно хочу. Сім'я це все для мене, - і знову заплакала.

- Ну тоді обов'язково необхідно поговорити з ним, і все прояснити.

- Я не можу! Я боюся! А якщо він мене кине! Що я буду робити?! - я погладила по спині подругу, щиро співчуваючи її проблемі, і сказала:

- В будь-якому випадку, вам треба поговорити, якщо ти просто закрити на все очі, буде тільки гірше.

- Я не знааааю...не знааааю... А дай мені свій амулет, він же приносить щастя? Може він і мені б допоміг? - Надя дивилася на мене очима побитої собаки. І в будь-якій іншій ситуації, я б піддалася цьому погляду...та не в цій.

Я в одну мить зрозуміла, хто винен у всіх наших проблемах з чоловіками, а ще я ніби зовсім по-іншому подивилася на ту, котру вважала своєю подругою.

- Ні, ти ж знаєш, що не можу: - як можна спокійніше сказала я: - мені наказали його нікому не віддавати, - а сама в цей час думала про шляхи відступу.

Надя зло подивилася на мене, а потім розридалася ще дужче.

- Ти просто не хочеш мені допомогти! А ще подруга!

- Я хочу...а але я не можу, я ж кажу, цей амулет лише приносить удачу, а не допомагає в таких питаннях.

- Ти знаєш, - схлипнула вона, і жалісно поглянула на мене: - мені б зараз не завадило трохи удачі.

- Зрозумій...мені наказали його нікому навіть в руки не давати, не те що віддати комусь, бо бути біді, - я намагалася говорити якомога спокійніше, але було помітно, що всі мої слова Наді були по барабану. Вона жадібно хотіла отримати мою прикрасу.

Напевно, амулет і справді міг якось нашкодити її щасливому і розміреному життю...просто тому що прокляття на мене більше не діяло.

-Не хочеш, значить, вдачею ділитися...зі мною...з найближчою твоєю подругою! Скільки я тобі допомагала, скільки підтримувала...гріш ціна твоїй дружбі, - Надя говорила і говорила, а я все намагалася згадати ті випадки коли вона мені справді допомагала...і їх не було. Я майже ніколи не зверталася до неї за допомогою, а в тих випадках, коли все ж таки просила, вона зазвичай мені відмовляла посилаючись на якісь свої справи чи проблеми.

- Досить! - доволі різко сказала я, зупиняючи її монолог повний звинувачень: - я вже дала тобі свою відповідь.

- Так значить? - зло подивилася на мене. Від сліз не залишилося майже і сліду.

- Я тобі вже все пояснила, - пом'якшила я свій голос, тому що в середині зародився незрозумілий страх, коли я дивилася в її очі. Мені необхідно було знайти прокляту прикрасу в цьому домі...але все про що я могла зараз думати, це її погляд наповнений злобою.

- Що ж...зрозуміло, - Надя встала і підійшла до стільниці, і декілька секунд стояла не рухаючись. Я вже була подумала, що вона змирилася з моєю відповіддю...та все не могло бути так просто.

- Все гаразд? - задала я невинне питання, щоб розряди атмосферу.

- Ні, - глухо відповіла вона: - та скоро буде, - з цими словами Надя повернулася до мене тримаючи в руках ніж. І можливо я б його і не злякалася, якби не божевільний погляд подруги...очевидно, колишньої подруги.

- Що...що ти робиш? - ледве змогла вимовити декілька слів, не маючи змоги відвести погляд від ножа в її руках.

- Ти сама винна. Я ж тобі сказала, віддай трикляту прикрасу, а ти ні, та й ні, - перекривали вона мене: - отже будемо тепер говорити з тобою зовсім по-іншому.

- Боже...навіщо це тобі...це ж лише якась прикраса...

- Нііі, - протяжно відповіла Надя: - це не просто прикраса... Це гидота, яка отруює моє життя!

- Що ти таке кажеш? Як таке може бути?

Надя зло посміхнулася, і очевидно на автоматі, погладила чорний кулон овальної форми, що висів у неї на шиї...

Я і раніше помічала його...але ніколи не могла подумати, що ось така маленька невиразна річ може накоїти стільки біди в нашому житті. Я навіть якось запитувала Надю чому вона носить таку просту прикрасу, бо всі інші її прикраси значно відрізнялися. Вона відповіла неохоче, лише додала, що ця річ передається в них з покоління в покоління, і є дуже цінною. Тоді я не продала значення її словам, і навіть забула про цей кулон, а Надя, очевидно, почала ховати його краще, тому що він мені більше на очі не потрапляв...до сьогодні.

- Я не збираюся тобі нічого пояснювати. Просто віддай мені цей триклятий амулет, і йди собі, - помахала ножем у мене перед очима, ніби попереджуючи, що буде якщо я відмовляюся виконати її вимогу. 

- Ти розумієш, що після такого...ми більше не будемо подругами.

- Ахаха, - Надя розсміялася, не відчуваючи ні краплі розкаяння: - якось переживу, зате моє життя знову стане прекрасним: - ось і останній доказ. За рахунок нашого сімейного нещастя, її сімейка робила своє життя казковим... Але відтепер все буде по-іншому.

"Що робити...як...як мені вирватися звідси... Не віддати амулет...і ще й забрати проклятий кулон?"

- Ну...швидше, - терпіння в Наді вже закінчувалося, а ідей в моїй голові як викрутитися не було жодних.

- Ні...не віддам, - уперто відповіла я.

- ООО, скільки з тобою мороки, - вона закотила очі на секунду, а потім почала наступати на мене: - мені не вигідна твоя смерть...але трохи підправити твоє ідеальне личко, я не проти... Краще віддай так, це в твоїх інтересах. 

Вона робить крок на мене, а я від неї...і так ще один крок і ще. Та раптом я помічаю зміну в її емоціях. Лише доля секунди, лише мікроскопічна переміна в міміці...і вона раптово кидається на мене з ножем.

Не знаю як, але я встигаю відхилитися, і замість обличчя ніж розриває мій рукав, а з плеча починає сочитися кров. Наступним рухом, вона повалює мене на землю, а ножем знову хоче дотягнуться до мого обличчя. Я не думала, що в такій маленькій і тендітній дівчині стільки сили...чи може божевільні всі такі?

"Я так довго не витримаю" - з'являється в мене думка за декілька секунд до того, як мій амулет знову потеплів. Ще декілька секунд і я чую дверний дзвінок, і чомусь розумію...що це допомога.

Надя теж відволікається, що дає мені змогу повалити її на бік і навіть заламати руку.

- Відчинено, - кричу я чимдуж: - дякувати Богу, двері я не закрила на замок.

На жаль довго втримати Надю в мене не вийшло, вона відштовхнула мене з усієї сили, так що я відлетіла і вдарилася головою об стілець. В голові запаморочилося, і я втратила можливість адекватно сприймати і реагувати на ситуацію. Та здається, вона знову схопилася за ніж і почала на мене наступати...і я б уже нічого не змогла б зробити...якби не Андрій. Саме у цю мить він залетів до кімнати, і майже без зусиль скрутив Надю на підлозі, перед цим вибивши ножа в неї з рук.