12 - Дзвінок за дзвінком

Надя не передзвонила ні через годину, ні через дві. Не скажу, що більше не переживала за втрату роботи, але це питання відійшло на задній план. Напевно тому, я вирішила зараз їй не дзвонити. 

"Нехай так, втратила! Іншу знайду, це не кінець світу!" - приблизно так я себе заспокоювала, а розмова з колишньою подругою повернула мені хороший настрій.

По дорозі до дому, я все думала про слова, що сказала Катя. Якщо це той кого я знаю, наслав прокляття...то ця людина має цікавитися моїм життям, життям моєї родини...вона мусить спостерігати плоди своїх старань.

Подумки проглянувши список підозрюваних, я викреслила ще декілька імен...але насправді там залишилося лише одне ім'я, яке справді не давало мені спокою. Чомусь я розуміла, що всі інші — тут ні до чого.

Та все-таки варто було пересвідчитись на сто відсотків...а ще спробувати знайти ту прикрасу, що і чинить нам всі ці проблеми. Цим я вирішила зайнятися вдома.

Та ледве я переступила поріг квартири, на мене посипалися дзвінки.

- Алло?

- Олександра Миколаївна?

- Так, а хто питає?

- Вам телефонують з готелю "Турист" де ви нещодавно проходили співбесіду, відділ кадрів - ледве я це почула, як в моєму серці з'явився вогник надії, що я ще можу отримати роботу мрії.

- Так, я вас слухаю, - схвильованим голосом сказала я. 

- Нам розповіли про вашу ситуацію, і тому маю для вас пропозицію, якщо звичайно вам це актуально.

- Так, так! Дуже цікавить, - гаряче відповіла я, і навострила вуха, щоб не пропустите жодного важливого слова. 

- В такому випадку, слухайте. В тому ж відділі куди ви влаштовувалися, незабаром з'явиться ще одна вакансія, декретне місце.

- Декретне? - звичайно добре хоч таке, але це означало, що рано чи пізно мені покажуть на двері.

- Не засмучуйтесь передчасно. Так, місце декретне, але вакансія хороша, і зарплата навіть трохи вища ніж у попередній вакансії. Якщо ви гарно впораєтесь зі своєю робою, то отримаєте постійне місце в рядах компанії.

- Це...це чудово, і коли треба приступати? - в мені бурлив ентузіазм.

- Не спішіть. Дівчина буде йти у декретну відпустку через місяць. Ви будете тут потрібні через два тижні, щоб вона встигла вам все розповісти і показати. Окрім цього вона хоче вам скинути наперед деяку інформації, щоб ви підготувалися заздалегідь.

- Це було б чудово.

- Ми маємо вашу електронну пошту, тому якщо ви згодні, ми залишаємо це місце за вами, і Наталія Іванівна скине вам туди необхідну інформацію. 
Так звичайно.! Я згідна, - ледве стримувала свою радість.

- Чудово, тоді третього числа з документами, підійдуть у відділ кадрів і бухгалтерію, а четвертого приступайте до роботи. 

- Дякую, дуже вам дякую.

- Мені нема за що, я просто виконую свою роботу. І ще одне. Якщо у вас щось зміниться негайно повідомте.

- Так, звичайно.

- Всього найкращого, - дівчина доволі сухо попрощалась, але я відчувала, що і їй було приємно стати вісником доброї звістки.

Через декілька хвилин я знову звернула увагу на свій телефон, та цього разу це був не дзвінок, а смс повідомлення.

Привіт, як щодо побачення?

Я перечитувала повідомлення декілька разів, але все одно не могла зрозуміти хто це міг мені написати. Тому я допустила, що хтось помилився номером, і просто вирішила проігнорували його. Та через хвилину, мій телефон знову видав характерний звук вхідного повідомлення.

Чарівна Олександра, чи будете ви такі люб'язні, щоб зустрітися зі мною?

Після цього стало вже не до жартів.

Хто це?

Вирішила запитати я, на що отримала відповідь, яка збентежила мене ще більше.

Твоя доля.

"Невже це Андрій?... Та ні... Не може бути... У нього нема мого номера телефону."

Смс більше не було, та через хвилину, телефон почав дзвонити, в саме в цей момент, мій амулет знову приємно потеплів...невже?

-Алло? - насторожено запитала я, бажаючи все-таки дізнатися хто пише мені подібне.

- Привіт, я твоя доля, - до мене з динаміка доносився дуже знайомий голос однієї нахабної особи. Здається амулет реагував так тільки на нього...може це був знак? 

- Дуже смішно. Звідки в тебе мій номер? - вороже запитала я.

- Скажу, якщо сходиш зі мною на побачення.

- Я обіцяю подумати якщо даси правдиву відповідь на моє запитання.

- Питай будь-що.

- Чому ти йшов за мною вчора? - на декілька секунд стало дуже тихо, а потім Андрій серйозним голосом сказав:

- Хотів провести тебе до дому...але ж ти б не погодилась.

- Скажи краще, хотів дізнатися де я живу, - не дуже повірила йому.

- Я сказав саме те що хотів...зараз небезпечно гуляти гарній дівчині так пізно, - не знаю чому, але я повірила його словам.

- Ясно, - тихо відповіла йому, не знаючи, що ще сказати.

- То ти підеш зі мною на побачення? - знову повернувся то глузливої манери спілкування, яка мене так дратувала.

- Хм...можливо, але не сьогодні, - я вирішила не ігнорувати очевидні знаки які подавав мені амулет, але хто сказав, що я маю без бою впасти в обійми цього нахаби? М?

- І коли ж тоді?

- Не знаю...побачимо, а зараз мені треба йти, бувай, - і поклала слухавку, не даючи можливості щось мені відповісти.

Я була дуже собою задоволена, принаймні поки не отримала, ще одне повідомлення.

Не грай зі мною...я все одно тебе впіймаю.

Цього разу мені вже не було страшно, тепер я відчувала азарт.

Та посмакувати все хороше, що сталося зі мною за останню годину, я не встигла, тому що телефон задзвонив ще раз. Цього разу мені телефону вала Надя...а я не зовсім готова була з нею говорити. Там вибору не було. 

- Алло?

- Ти дзвонила? - якось жалібно прозвучав її голос.

- Так...було діло...але зараз вже все добре, - розпливчато відповіла їй.

- А у мене катастрофа! - заридала вона в слухавку.
Боже, що сталося? - не на жарт занепокоїлася я. У відповідь почула тільки схлипи і нерозбірливі слова. Вдалося розібрати тільки:

- Приїжджай до мене.

- Гаразд, скоро буду, - поклала я слухавку, і швидко почала збиратися до подруги. З одягом не морочилася, а просто вдягнула перше, що потрапило під руки.

Так вже вийшло, що і дістатися її будинку мені пощастило дуже швидко. Маршрутку чекати довго не знадобилося, ще й заторів на дорозі не було.

Коли я вже підходила до її під'їзду, амулет знову дав про себе знати. Він став неприємно холодним, і я чомусь зрозуміла, що це дурний знак.

"І що мені робити? Не йти?... Але я мушу піти..."

Не довго думаючи я вирішила все-таки зайти, але перед тим подзвонити мамі, і попередити де я...не знаю чому, та це здавалося важливим.

- Ну, чого ж ти не береш слухавку? - я телефонувала їй вже другий раз, та вона не відповідала. Коли й третій мій дзвінок залишився без відповіді, я відчаялася. І тут у моїй голові виникла просто нахабно божевільна ідея...але вона здалася мені дуже правильною, тому я швидко набрала номер, і затамувавши подих чекала...гудок, ще один...і ще...

- Алло, - почула я знайомий голос, і нерішуче сказала:

- Привіт.

- Саша? - голос Андрія був дуже здивований, наче він не бачив хто йому дзвонив.

- Я... - а що далі говорити, я не придумала, та Андрій, як і завжди все взяв у свої руки.

- Ти мене здивувала, не думав, що так скоро почую твій ніжний голос, невже передумала, щодо побачення, - я була настільки схвильована походом до подруги, що навіть не мала бажання огризатися.

- Я...я маю до тебе прохання, - мій голос тремтів, але напевно, саме це привернуло увагу Андрія, тому що він вмить став серйозним.

- Я слухаю.

- Я зараз іду в гості до подруги, і мені треба, щоб хтось знав де я є...запиши адресу, яку я тобі зараз назву, і номер моєї мами, - випалила я, і притихла...Андрій чомусь теж мовчав.

- Там може бути небезпечно? - нарешті запитав він після паузи.

- Ні... - на автоматі сказала я, але потім зрозуміла, що це не зовсім правда. А правда була в тому, що я не знала. Ну не могла ж я сказати, що в мене є містична прикраса, яка мене попередила про небезпеку... Він точно подумає, що я з'їхала з глузду: - я не впевнена, тому і підстраховуюсь.

- То може б тобі туди не йти? - напруженим голосом запитав він, очевидно сподіваючись на мою благорозумність.

- Я мушу, - тільки й відповіла йому. Андрій ще декілька секунд помовчав, а потім сказав:

- Диктуй адресу і номер телефону, і ще дай номер телефону цієї подруги, - рішуче сказав він. Я не запитала навіщо йому її номер телефону, а просто дала все що він хотів.

- Ну...я вже буду йти.

- Іди...і не бійся все буде добре, - чи це Андрій мене так підбадьорював, чи просто в це вірив, але від його слів мені стало краще.

- Звичайно буде, - підтвердила я, а потім сказала те, від чого сама була шокована: - а знаєш, ти мені подобаєшся.

- Знаю... Наступного раз як ми побачимось я покажу тобі, як сильно ТИ подобаєшся мені, - пообіцяв Андрій, і ми врешті попрощалися.

- Ну...з Богом! - сказала я собі, і зайшла у під'їзд, щоб через декілька хвилин стояти перед дверима квартири, що належала подрузі.