11 - Втрати

Ранок почався із метушні. Ледве на небі з'явилося сонце, я розплющила очі і більше не хотіла спати, а все через безглузді сни, які мені так нав'язливо лізти в голову. А окрім цього, я одразу згадала, що мені обов'язково треба перетелефонувати щодо роботи моєї мрії. В мене ще була надія, що я її отримаю.

Звісно телефонувати кудись так рано було смішно, тому я вирішила зайняти себе хоч чимось корисним, тільки б не думати про всякі дурниці.

Я приготувала мамі сніданок перед роботою, а ще зробила обід, і трохи поприбирала. Далі, на моє щастя, прокинулася мама, яка зайняла мій мозок балачками про все на світі...а от коли вона пішла, то стало трохи лячно.

Я почекала ще пів години і нарешті набрала потрібний номер. Кожен гудок, що мені довелося вислухати, зводив мене з розуму і змушував панікувати. Нарешті, мені відповіли. Та радість дуже швидко змінилася на печаль. Я і справді отримала цю вакансію, але оскільки на дзвінки я не відповідала, вирішили що я не зацікавлена в роботі, і віддали мою роботу іншій людині. Я звичайно пояснила ситуацію, та вдіяти вже нічого не можна було.

- Ось і все...через власну дурість, ти проґавила таку хорошу роботу! Так тобі і треба, - це все я казала собі стоячи перед дзеркалом, маючи величезне бажання побитися головою об стіну. 

- Просто смішно. Сварюся сама на себе..., - гірко розсмічлася я, а потім вздихнула: - більше ж і нема кому сваритися, мама тільки пожаліє мене в такій ситуації, ось і доводиться самій собі наганяй давати.

Мені було погано. Я відчувала, що проґавила справді хороший шанс, і що навряд тепер зможу знайти подібну роботу у такому хорошому готелі ще раз.

Маму турбувати не було ніякого сенсу, принаймні зараз. Не до моїх сльозливих дзвінків їй на роботі. Звісно, ввечері вона прийде, вислухає мене, і втішить, але поплакати комусь хотілося саме в цю мить.

- Надь... Ти ж не зайнята...мені треба пожалітися, - випалила я, як тільки подруга взяла слухавку і сказала "алло".

- Я зараз не можу говорити, - трохи роздратовано сказала вона, а вже потім м'якше додала: - передзвоню десь через годину, - і поклала слухавку, не дочекавшись відповіді. 

"Ну що ж...година краще ніж чекати до самого вечора."

Якби сильно мені не було погано, та по натурі я була бійцем, тому вирішила пожаліти себе пізніше, коли з'являться вільні вуха, а зараз просто потрібно згаяти час і дати мозку якесь завдання. Чим зайняти себе на цілу годину і не думати про втрату робити, я придумала швидко, я просто зайнялася ще одним важливим питанням - сімейним прокляттям.

Сьогодні, я вирішила зустрітися зі ще однією давньою подругою, про яку говорив мені дід Микола. Ми з нею спілкувалися доволі не часто, а останній раз говорили взагалі декілька місяців тому.

- Кать, привіт, як твої справи? - набрала її номер телефону, і одразу пішла в наступ.

- Ммм, привіт, нормально...ти у справі дзвониш? - я отримала доволі прохолодну відповідь, та здаватися не збиралася.

- Так, давно тебе не чула, не бачила...може зустрінемось десь на днях? - я додала у свій голос трохи більше ентузіазму.

- Хм...можемо і зустрітися, але тільки сьогодні...приходь до мене до дому десь через годинку.

- Через годину? Хм?

- Якщо в тебе зараз не виходить, то так вже і буде, але потім я не зможу, - було очевидно, що Катя не має великого бажання зі мною зустрічатися, але я не могла впустити шанс.

- Звісно прийду, - на цьому наша розмова була закінчена.

Колись ми були доволі близькими подругами, а потім, якось поступово наші дороги розійшлися. Вона стала активісткою, почала боротися за права тварин, перестала їсти їжу тваринного походження, і зробила собі з десяток татуювань. Я насправді нічого проти не мала подібного, але інтереси наші тепер рідко перетиналися. Здається, останній раз коли я з нею говорила, випав тоді коли моя мама щось хотіла від її мами, а заодно і ми трохи потеревенили. Задали декілька банальних питань про життя одне одного. Окрім цього, Катя стала занадто нетерплячою до інших, а мені не дуже подобається, коли мене весь час повчають і критикують. Хай там як, але я мушу з нею зустрітися, все перевірити.

Дісталася до будинку я досить швидко, піднялась на третій поверх, і подзвонила у двері.

В першу секунду я не впізнала дівчину, яка відкрила мені двері. Останній раз як я бачила Катьку, вона мала яскраве руде волосся по плечі, і щонайменше три пірсинги на обличчі: в носі, у брові, і в губі. Зараз же на мене дивилася блондинка, з модною короткою стрижкою. Пірсинг з обличчя зник, лише у вухах виднілося по декілька сережок.

- Ее... Катя? - здається моє обличчя демонструвало вищий ступінь шоку, тому що подруга всміхнулася і сказала:

- А що не схожа?

- Нууу, як тобі сказати...принаймні я б тебе нізащо не впізнала у натовпі.

- Люблю експериментувати над собою.

- Я бачу.

- Ну проходь, вип'ємо чаю, - це було очікувано, тому я навіть прикупила печива і цукерок.

Я пройшла на знайому кухню, і сіла за знайомий стіл. З останнього разу як я тут була, а це було десь два роки тому, нічого не змінилося...тільки Катя.

- Як твої справи? Як Тамара Василівна? - задала я звичайні, буденні запитання, знову ж таки не уявляючи якби мені дізнатися про наше прокляття хоч щось і чи має Катя якесь до нього відношення. 

- В мене все добре, мама теж не жаліється, - байдуже відповіла Катя не відкривши ані краплини інформації про своє життя.

- А чому...? - закінчити своє запитання я не встигла, оскільки мене перебили.

- А давай ти одразу скажеш чому прийшла, і ми не будемо дарма втрачати час.

- А? Я? Я просто...давно тебе не бачила, - доволі не вміло збрехала я, на що Катя лиш закотила очі і зітхнула.

- Ти ніколи не вміла брехати...але я бачу що правди від тебе не почую, тому правду скажу тобі я... Ми не подруги...вже дуже давно, і яка б не була причина твого візиту, я не думаю, що нам варто продовжувати спілкування, а зважаючи, що я їду через два дні закордон, то ти можна сказати прийшла попрощатися.

- ООО...зате чесно, - мусила визнати я, хоч і була трохи здивована її відвертістю. 

- Так, не люблю ходити довкола.

- В такому разі, і я буду чесна з тобою...по можливості...

- Ну звичайно, - на останні мої слова Катя знову закотила очі, але все-таки вирішила послухати, що я їй скажу... Ще б я сама знала що сказати...було б добре...

- Тут така справа...скажемо так, я знаю, що хтось шкодить моїй сім'ї...і мені натякнули, що це хтось зі знайомих, можливо дуже близьких...і мені скажемо так, треба поспілкуватися з кожним для того, щоб зрозуміти хто це, - пояснила я все...ну так собі, і була не впевнена, що мене зрозуміли правильно...і навіть чи мене взагалі зрозуміли.

Спочатку Катя дивилася на мене серйозно, а через декілька секунд загиготала в голос.

- Ой...ахаха...я не можу....ахаха...такий собі з тебе детектив...ахаха... - слухати це було не дуже приємно...напевно, тому що правда.

- Я знаю, знаю...але можеш вже не сміятися, я зрозуміла, що тебе добре повеселила. 

- Добре, не буду, та детектив з тебе фіговий, - все ще підхіхікуючи сказала вона. 

- Сама знаю, а от що робити не знаю.

- Ну...тут я тобі не помічник, можу тільки сказати, чого робити не варто. Не варто було мені розказувати про зловмисника, якби це була я, я б ніколи не зізналася, зате могла б скористатися з ситуації. 

- Твоя правда...то може це ти? - вирішила поставити провокаційне запитання, та її це аж ніяк не злякало.

- Ахаха, насмішила...мені до тебе немає ніякого діла вже дуже давно...якщо це хтось зі знайомих, то це має бути людина яка постійно цікавиться твоїм життям.

"Хм...а вона має рацію...і треба бути обачнішою."

- Знаєш...ти мені дуже допомогла.

- Я б сказала звертайся, але краще не треба, - знову всміхнулася вона, але тепер якось більш по-доброму. 

- Добре, не буду...я прекрасно розумію, що наші дороги давно розійшлися, і що в нас занадто різні погляди, щоб бути подругами.

- Хм...не можу з тобою не погодитись.

- Але може в честь тої дружби, що в нас була все ж так вип'ємо чаю...на останок...так сказати, та й розпрощаємось.

- Можна і випити, як-не-як, а печиво ти принесла...і чесно кажучи, ти мені чомусь запам'яталась гірше ніж є зараз.


- Дякую на доброму слові, - тепер вже всміхнулася я, а потім ми дружно розсміялися.

Ми попили чай, і навіть трохи потеревенили як старі добрі друзі. Ми не зачіпали неприємних для нас тем, тому спілкування пройшло більш ніж добре, а через пів години, я попрощалась з нею напевно назавжди. Та хоч я і втратила друга... чомусь це відбувалося як щось правильне...що має бути саме так.