9 - Несподівана зустріч

- Що це в тебе там таке? - не здоровою цікавістю засяяли її очі: - покажи мені, така гарна прикраса, невже тобі якийсь чоловік подарував? - от чому неї все зводилися до чоловіків.

- Ні, це мені циганка подарувала, - вирішила сказати їй правду.

- Циганка? Подарувала? - на її обличчі читалося неймовірне здивування: - перший раз чую, щоб цигани комусь щось дарували, зазвичай вони тільки беруть, та ще й без дозволу...а тут такий подарунок! Покажи, мені дуже цікаво.

- Ні, не можу.

- Чому? - обурилася вона: - тобі що шкода? Я просто подивлюся.

- Мені не шкода, я просто не можу.

- Дурня якась... Чого б це ти не могла.

- Тому що, як сказала циганка, ця прикраса принеси мені удачу, але я не маю нікому давати її в руки, - я вирішила сказати максимум правди, та приховати найголовніше.

- Що? А тобі не здається, що це просто вигадка, і тебе обманули? Ти ще й напевно добре заплатила за цю цяцьку? - Надя недобре посміхалася.

-Я не платила нічого. І навіть якщо це обман, сама прикраса дуже гарна, тому я ще деякий час її поношу, заодно і перевірю приносить вона вдачу чи ні.

- Хм...ну як знаєш, але я в це не вірю.

- Не віриш, що бувають речі наділені таємничим силами?

- Я... - запнулася вона ніби щось згадавши, потім зиркнула туди де висів амулет ще раз, і все-таки відповіла: - ні, не вірю...це все дурня.

- Думаєш? А я вірю. При чому я думаю, що бувають речі наділені як позитивною енергією, так і негативною. Я стільки всього чула про прокляті речі, особливо прикраси...з людьми часом таке стається... - я говорила і говорила спостерігаючи реакцію Наді. Не скажу, що її поведінка була якась надто дивна, але щось мене все-таки насторожило.

- ООО, там такий гарний екземпляр стоїть, - раптом перевела вона тему: - якби я не була щасливо заміжня, то забрала б його собі.

- А ти все про одне, - здихнула я, бо тема чоловіків мені вже трохи набридла.

- Сама подивись! Хоча ні, не дивись! Він іде сюди! - переполошилася Надя, а потім начепила на обличчя одну з найкращих своїх посмішок. Я вже хотіла повернутися і подивитися, хто ж там такий, та амулет знову раптово потеплів, чим привернув мою увагу. 

- Ну привіт, - пролунав за моєю спиною доволі знайомий голос, та я не могла повірити, що це може бути він... 

"Тільки не він"

- А я дивлюся, знайома футболка, а виявляться це моя.

- Що? Що ти несеш? Я взяла її у діда Миколи! - Гнівно відповіла йому, різко обертаючись, щоб поглянути на нахабний погляд і лукаву посмішку цього індивіда.

- Звичайно, звичайно, - глузливо покивав головою, а потім додав: - але це я дав йому її.

- Що? - тепер я не мала, що сказати, і просто відкривала рот як риба. В почуття мене привела подруга, яка штовхнула мою ногу під столом. Я подивилася на неї, не зовсім розуміючи, що вона хоче, а та в свою чергу демонстративно рухала бровами тонко-тонко натякаючи познайомити її з Андрієм. Та робити цього я не хотіла...так само, як і спілкуватися з ним.

- То що ти хотів? Вибач, але зараз я тобі футболку ніяк не віддам доведеться зачекати.

- Ні, ні, я не претендую...ми ж не хочемо, щоб на тебе витріщався весь бар, - він так виділив слова "на тебе" і так поглянув в район мого бюсту, що мені стало ніяково.

- То що ти хотів? - ще раз спробувала добитися відповіді на запитання.

- Мені? Я просто хотів запросити тебе на побачення, - серйозно сказав Андрій дивлячись мені в очі.

- Що? Яке побачення? Ти з глузду з'їхав!

- А що не так? Ти мені подобаєшся, я тобі подобаєшся. Може вийти гарне побачення, - від нього віяло такою самовпевненістю, якої я ще ніколи не зустрічала, і я вирішила поставити його на місце.

- Що? Якби ти мені так подобався, як ти тут розпинаєшся, то я б не погодилася на побачення з ооотим симпатичним офіціантом, - я показала йому пальчиком на його тезку.

Я думала він хоч трохи втратить своє зухвальство, та Андрій лише посміхнувся і сказав: - ну що ж, я вмію чекати...рано чи пізно ти поміняєш свою думку...якщо це станеться рано, то я буду біля бару, - він мені підморгнув і сказав: - бувай.

- Це що було? - подруга згорала від цікавості.

- Не звертай уваги, просто непорозуміння.

- Гарне таке не порозуміння, - посміхнулася вона: - чому б тобі з ним не розважити я?

- Ти не чула, я іду на побачення з офіціантом.

- Хм...цікавий вибір, але твоя справа. 

Здається, про те що я іду на побачення з Андрієм-офіціантом чуло трохи більше народу, ніж я сподівалася. Через декілька хвилин він підійшов до нашого столик, сяючи наче начищений самовар.

- Чарівна Олександро, - томно сказав він беручи мене за руку: - я організую найкраще побачення у вашому житті...

Я б мала якось відреагувати на його дії та слова, але в той момент, коли він взяв мене за руку, амулет став дуже холодним, і я зосередила всю свою увагу на ньому, а не на хлопцеві який стояв поруч.

А через секунду його знову покликали. Та перед тим як піти, він сказав:

- Я ще обов'язково підійду запитати ваш номер телефону...тільки нікуди не йдіть, - на що я лише кивнула. Я б не сказала, що мені хотілося з ним кудись іти, але я відчувала, що другий Андрій за мною пильно спостерігає, тому не могла відступити. Одне побачення, це така дрібниця.

- Ти що справді підеш з ним на побачення, - здивовано перепитала подруга, яка вже декілька років не бачила, щоб я з кимось зустрічалася.

- Піду, чому б і ні, - не дуже впевнено відповіла їй: - ти ж сама мені казала налагоджувати своє життя.

- От і правильно! Молодець! 

Ми ще довго сиділи в барі, певно зо дві години. Теревенили про все на світі. Я намагалася не звертати уваги на Андрія, який тепер сидів хоч і далеко, та не в мене за спиною, а навпроти. А ще намагалася не думати про дивне поводження прикраси на моїй шиї. Ну і звичайно окрім цього, чекала коли прийде офіціант-Андрій щоб продовжити зі мною фліртувати.

Насправді, я дуже цього чекала, тому що бачила, що це злить того самого Андрія. Та, як на зло, кожного разу як йому вдавалося до мене підійти, він встигав сказати лише слово, як його хтось кликав. І так разів п'ять. Я вже почала злитися, а Андрій, що сидів навпроти навпаки виглядав дуже задоволеним.

Тоді я вирішила взяти справу у свої руки і покликати його сама. А що? Я клієнт, він офіціант, мусить підійти.

- Щось вас ніяк не донесуть ноги до нас, - ігриво розпочала я, спостерігаючи як на обличчі молодого хлопця розливається мила посмішка, краєм ока помічаючи як хмуриться інший представник сильної статі.

- Так, чомусь сьогодні не має і хвилини присісти, - ледве він це сказав, як його покликали знову, та цього разу в нього була відмазка - він приймав замовлення. Довелося і справді щось замовити, а поміж тим написати йому на серветці свій номер телефону.

Я знала, що Андрій бачив як я давала номер тому хлопцю, я бачила, що він був злий, я розуміла, що це дитяча витівка, але я не могла із собою нічого зробити.

Та пройшла менше ніж хвилина, як позаду нас роздався страшний гуркіт. Я різко обернулася, як і всі інші відвідувачі, щоб побачити просто невимовну картину. Офіціант-Андрій лежав на підлозі весь мокрий від алкогольних напоїв які він ніс на підносі...а його рука була вивернута неприродним чином...саме та рука в якій була серветка з моїм телефоном...тепер вже мокра серветка на якій не можна було розібрати нічого...