7 - Нове знайомство

Поки я сиділа і переварювала отриману інформацію, до діда Миколи хтось прийшов. Коли відкрилися двері, я почула приємний чоловічий голос, і мені стало дуже цікаво, хто ж це міг такий до дідуся прийти. Наскільки я знала, серед родичів у нього була лише племінниця, яка й піклувалася про нього в міру можливостей.

Я очікувала, що дід Микола неодмінно представить свого гостя, та він повернувся у вітальню сам.

- Ну що внучко, ти дізналася все, що хотіла, чи може тебе ще щось цікавить?

- Та ні... Певно це все. Дякую вам дідусю, - щиро подякувала йому, а сама в цей час не могла всидіти на місці від цікавості, так хотілося дізнатися, хто це прийшов.

- А хто це до вас завітав? Я наче чула молодий чоловічий голос?

- Аааа, це? Це Андрій. То його моя племінниця найняла, щоб він мені допомагав по дому. Трохи прибирання, трохи приготування їжі, трохи прання.

- Аааа, певно працівник якоїсь клінінгової компанії, чи щось таке, - зробила я свій висновок, втрачаючи інтерес до гостя.

- Та ні. Він цей...ну як його... О! Волонтер!

- Волонтер? Так вони ж ніби безкоштовно працюють? Хіба ні? - інтерес до молодого чоловіка прокинувся знову...волонтерами працюють зазвичай дуже чуйні і хороші люди.

- Там в них якась своя схема. Здається, їхня контора допомагає тим, хто може заплатити, але кошти які вони отримують, вони витрачають на тих, хто заплатити не може, - не зовсім зрозуміло пояснив дід Микола, але суть я вловила.

- Цікаво, це дуже цікаво.

- Так, так дуже хороший хлопчина...високий, статний! Двадцять п'ять років...ех, якби не ваше прокляття, все б зробив, щоб вас звести...але не хочу, щоб ви обоє страждали...Чекай! Ти ж казала, що знімеш його! - оживився дідусь, а от я навпаки, згадала, що прокляття все ще є, і хоч, я мала амулет, та краще почекати з романтичним стосунками, поки все остаточно не закінчиться.

- Ні, ще ні...я тільки можливо його зніму, - трохи засмучено відповіла йому.

- Аааа...ну так...та може вас все ж таки познайомити? - здається дід Микола не втрачав надії.

- Ні...я краще піду...справи ще є.

- Ну добре, дитино...але ти приходь, не забувай старого.

Ми вже стояли у дверях, прощалися, коли з кухні показався молодий чоловік. Він справді був таким, як його описував дід Микола...тільки він забув додати, що Андрій до того ж всього був дуже гарний. Доволі коротке русяве волосся, високий лоб, сильне підборіддя, і тонкі губи. На лиці в нього була невелика щетина, що робила його більш мужнім. 

Я завмерла на якусь мить, задивившись на нього, та потім отямилась, швидко попрощалася і втекла...по іншому це назвати не можна було. Чи бачив він мене? Не знаю...навряд. На кухні було світло, а ось у коридорі доволі темно, він мене міг і не розгледіти.

Я не розуміла чому так реагувала на можливість знайомства із симпатичним хлопцем...здається, просто боялася...боялася повірити, що щастя можливе.

Коли я вийшла на вулицю, то все корила себе за дурну поведінку, наче мені зараз шістнадцять, і досі немає клепки в голові. 

Я спокійно йшла собі під вікнами, аж раптом відчула ніби амулет нагрівся. Я зупинилася перевірити чи не здалося це мені, коли на мене ні з того ні з сьогодні вилили прохолодно воду... Багато води. Я стояла мокра наче курка, з мого волосся капала вода, а одяг блузка прилипла до тіла.

- Що за...? - не втримався я від гнівного слівця: - дивіться куди воду ллєте! - прокричала я піднявши голову вверх. З вікна на третьому поверсі показалася голова жінки, от тільки ні розгубленою, ні тим більше присоромленою вона не виглядала.

- А нічого по під вікнами ходити! Тут вам не тротуар, - з цими словами вона різко закрила вікно, навіть не вибачившись.

"Хм... Капець" - промайнула світла думка в моїй голові.

- І що мені робити? - запитала я сама в себе. Та відповідь була очевидна: - треба знову йти до діда і Миколи, і хоч трохи привести себе в порядок...в такому вигляді мене ні в одну маршрутку не пустять.

Шлях назад до доброго старого друга був дуже довгим, а все тому, що я категорично не хотіла туди йти, хоч і не мала вибору. Та ні, якби там був лише дід Микола, то не проблема, а ось соромитися перед його гостем дуже...ну просто дуже не хотілося. Та як я вже сказала...вибору не було. Єдине про що я молила Бога, це те щоб двері відчинив не Андрій...

На моє щастя, загадане збулося, і на порозі власної квартири, стояв дід Микола...дуже розроблений і здивований дід Микола.

- Саша? Що з тобою сталося, дитино?

- А можна я вам потім розповім...дуже хочу хоч трохи привести себе в порядок, - жалібно попросила я.

- Так, так, приходь звичайно. У ванній є рушники чисті...і ще певно принесу тобі одну з моїх футболок...вибачай більше нічого нема.

- Футболка? Буде просто чудово! - я раділа хоча б тому, що джинси майже не постраждали...а вдягнути чужу футболку, то не страшно...принаймні вона була суха.

Я закрилася у ванній, зняла мокру блузку, і прийнялася наводити порядок на своєму обличчі і голові.

- Я приніс футболку, - почула я раптом. Обернулася, і наткнулася на нахабний погляд, який не зводив з мене очей...а якщо бути точніше, то він не зводив очей з мого бюсту, який був прикрити лише напівпрозорий білим бюстгальтером. В руці Андрій і справді тримав просту чорну футболку, от тільки не було помітно, що він горів бажанням її віддати.

- Може все-таки віддаси, і вийдеш звідси? - поцікавилися я прикриваючи руками груди: - і взагалі, я двері закривала, як ти сюди увійшов?

- Чого не знаю того не знаю, як ти там закривала...а груди в тебе гарні, - чи то зробив комплімент, чи то нахамив він мені, та потім все ж віддав футболку, і нарешті покинув ванну.

Після цього інциденту, знайомитися з "хорошим" хлопцем Андрієм перехотілося зовсім. Я не один раз зустрічала подібних чоловіків, і точно знала, що нам не по дорозі.

Я швидко привела себе до ладу наскільки це було можливо, беручи до уваги, що на мені була чоловіча футболка на декілька розмірів більша і зібралася до дому. Ми ще раз зіткнулися з Андрієм в коридорі та вже в присутності діда Миколи.

- Може ще трохи затримаєшся? - спитав дідусь буденно, та я помітила як він поглядав то на мене, то на Андрія.

- Ні...мені пора, я вже й так затрималася, - сказала я. Чмокнула діда в щоку, пообіцяла наступного разу повернути футболку і побігла...знову утікала...і навіть не чула, що там мені крикнули вслід. Але повертатися і перепитувати я точно не збиралася.

На жаль, часу залишалося зовсім мало...а ще треба було доїхати до дому, переодягнутися, і дібратися до Наді... Та й тут, доля підкинула мені неприємність. Затор на дорозі змусив кардинально поміняти плани, і їхати до подруги в чому є...