6 - Бабусена таємниця

- Ооо, який, я радий тебе бачити, - з цими словами дід Микола відкрив мені двері та міцно обійняв.

- І я дуже рада вас бачити, - так само тепло сказала йому, обіймаючи у відповідь.

- Проходь, проходь, не стій на порозі.

Я неспішно роззулася, зняла жакет, і пішла до вітальні, туди де ми завжди разом пили чай зі смаколиками і ділилися новинами.

- Я принесла ваш улюблений пиріг, - з посмішкою вручила йому пакет з пирогом, й іншими продуктами.

- Ооо! Порадувала старого! Давненько я вже не їм пирога Марусі, - Марія, то була моя бабуся, яку дід Микола завжди лагідно називав Маруся.

- Рада, що вгодила.

Вже через кілька хвилин, ми пили чай з вишневим пирогом, і розмовляли про життя. Бесіда була звичною і дуже приємною, і мені не хотілося псувати її... Я не знала, як розпитати в дідуся, про те, що мене найбільше хвилювало.

- Хм...дитино...може я помиляюся, бо зір вже в мене не той, та й голова не так добре кумекає, але здається мені що тебе щось хвилює, - дід Микола дивився мене з посмішкою, але я бачила в його очах переживання. Він хвилювався за мене...за мою маму, і я зрозуміла, що можу йому довіряти.

- Так, є причина для хвилювання...може ви чули, що наша родина проклята? - затаївши подих спитала я.

- Ааа...ти про це... Чув... - гірко здихнув дідусь, і знову сказав: - Чув...

- То ви знаєте, що жодна жінка нашого роду...

- Не може бути щаслива в коханні. - закінчив він за мене. Його очі були наповнені болем і смутком. Лише раз поглянувши в них, я зрозуміла, що історія моє бабусі й цього доброго дідуся, історія Марусі і Миколи, була зовсім інша ніж я собі уявляла...вони були не просто друзями.

- Розкажіть мені, будь ласка, - тихо попросила я вириваючи дідуся від його спогадів.

- Я то можу тобі розповісти, але навіщо це тобі? Звичайна цікавість? - дід Микола заховав свій погляд повний болю в чашці з чаєм. Було видно, що він не хоче ділитися найпотаємнішим, навіть із близькою людиною.

- Ні, це не просто цікавість... Я...я можливо знайшла спосіб позбутися прокляття, та я маю знати більше, якомога більше, щоб знайти того, хто це з нами зробив.

- Правда? Звичайно я допоможу чим зможу, нехай моя Маруся не знала щастя, та хоча б її рідні будуть щасливі, - у нього на очах виступили сльози, але він швидко це приховав.

Історія, яку розповів мені дід Микола не вкладалася в голові. Я не могла повірити наскільки сліпа я була. Він любив...усім серцем любив мою бабусю. Вперше вони зустрілися коли моїй мамі було десь дев'ятнадцять, вона навчалася в технікумі. На той момент бабусі було трохи за сорок. На відміну від моєї мами, бабуся народила доволі рано. Дід Микола був на п'ять років молодший, і вже тоді без тями закохався в неї. Та як він не намагався підступитися до своєї Марусі, вона тільки косо на нього дивилася. Він і сюрпризи їй робив, і закидав її любовними посиланнями, і дарував безліч подарунків...та все це залишалося без відповіді.

Я, чесно кажучи, була приємно шокована, коли все це слухала...чомусь мені здається, що зараз ніхто б так не старався...та можливо, я не права, і треба просто зустріти свою людини.

Коли він зрозумів, що нічого не діє, що моя бабуся так і залишається неприступною стіною, він дав собі обіцянку здатися, та кожного разу коли він випивав, ноги самі несли його під вікна коханої, а вже там в запалі злості і певно пристрасті, він говорив дуже багато всього: і про те яка моя бабуся красива, і про те яка безсердечна. Цього так просто моя бабця витримати не могла, тому кожен раз спускалися, щоб відіслати невгамовного шанувальника додому, аж поки одного разу він не напився так, що їй довелося затягти його до себе до дому.

Як так сталося, що вони прокинулися в одному ліжку, дід Микола не пам'ятав, але він був на сьомому небі від щастя, коли зрозумів де і з ким він знаходиться. Тут вже і бабуся не витримала, піддалася його напору, от тільки коли все закінчилося, вона просто виставила його з дому.

Чоловік був роздавлений. Він бачив яскраве полум'я якщо не любові, то точно симпатії в її очах, і тому не розумів, чому моя бабуся не хотіла дати йому хоча б маленький шанс. Він розізлився, він був у розпачі, тому всього через декілька хвилин після того як він покинув квартиру, повернувся назад, щоб почути за дверима ридання. Бабуся плакала. Гірко.

Весь його запал прийти і посваритися, пропав. Натомість він тихо зайшов, обійняв її, і сидів з нею так, аж поки вона не заспокоїлася і не почала брикатися. Та він не відпустив. Саме тоді вона все йому і розказала про прокляття. Звичайно, він не повірив, звичайно він був готовий випробувати його на собі, та тут бабуся була категорична. Перший її чоловік, батько моєї мами, помер через пів року, вона не хотіла повторення подібного, тому завжди вміло відлякувала залицяльників...тільки один все ніяк не хотів здаватися. 

- Я...ти мені подобаєшся...сильно, - зізналася вона йому нерішуче, та потім сумно додала: - але між нами ніколи і нічого не буде.

- А дружба? Я можу бути твоїм другом? - дід Микола готовий був на будь-що тільки б бути поруч.

Так і сталося, що вони почали дружити. От тільки почуття не питають нас з'являтися чи ні. А вони були ці почуття. Прекрасні. Яскраві. Просто неймовірні. Не дивно, що через деякий час бабусина оборона пала. І хоч вона розуміла, що їм доведеться розлучитися скоро, та просто не змогла встояти. Єдине чого вона несамовито боялася, це те що він помер, а не просто кудись поїде. І чим ближче підходив строк, тим більш нервовою вона була, тому дізнавшись, що дід Микола серйозно захворів, і потребує лікування закордоном, вона не роздумуючи покинула його, просто утекла з дочкою, не сказавши йому адреси. Бабуся залишила лише прощальний лист, з проханням не ображатися на неї і забути її.

- Так якщо вона втекла, як же ви...?

- Як ми знову зустрілися? Все просто. Все вирішив випадок. Я швидко вилікувався, і продовжив жити там де й жив. Через декілька років, я просто помітив її через вікно. Я щодуху побіг до неї...боявся, що вона втече, але Маруся не збиралася цього робити. Ми тоді довго проговорили, про все на світі...тільки про нас не говорили. Лише на прощання, я сказав їй, що більше не люблю, і щоб вона не пропадала...з того часу, ми просто дружили...

- Це так сумно... - я думала мені було боляче розлучатися зі своїми хлопцями, та насправді я нікого з них любила, принаймні, не так, як ці двоє...

Я посиділа в діда Миколи ще з годину. Розпитала його про близьких подруг і знайомих, які могли б бути причетні до прокляття...і виявилося, що аж дві людини з мого списку можуть мати до цього відношення. Вони не тільки добре знали мою бабусю, мою маму, але й мене... І одна з них це Надя, і її родина, а інша - ще одна давня подруга, Марина, з якою ми вже декілька років майже не спілкувалися, хіба вітали один одного на день народження.

"В першу чергу треба перевірити їх, а вже потім всіх інших...ненавиджу це...але я докопаюся до правди!"