5 - Початок розслідування

Ранок був добрий. Я відчувала, що життя налагоджується. Амулет, що висів у мене на шиї, приємно грів своїм теплом...хоч і був холодний. Напевно це була магія.

Сьогодні у мене не було ніяких конкретних планів, окрім як сидіти вдома, байдикувати і чекати на дзвінок від можливого роботодавця. Я звичайно могла провести цей день нічого не роблячи, та згадала слова циганки про зловмисника, який нам шкодить, і захотіла якомога швидше його знайти.

Підозрювати когось було боляче. Коли я думала про своїх друзів, про друзів своєї мами, чи навіть просто про хороших знайомих, я бачила в них хороших людей, і навіть уявити не могла, що хтось з них може так нас ненавидіти. Хай там як, та вибору у мене не було, я мусила відкинути всі свої симпатії і всі переживання...я не мала іншого виходу — під підозру підпадали всі. Таким чином у списку опинилося біля сотні людей.

"Багато...це занадто багато, потрібно обмежити пошук..."

Я була подумала, що можна звузити коло підозрюваних за статтю, та циганка не сказала що це жінка, або чоловік, тому я відкинула цю ідею. Ще декілька поганих ідей спадали мені на думку, аж поки я не зрозуміла:

- Вже більше ніж сто років моя родина страждає від прокляття...більше ніж сто років... Точно! Ось воно! Той хто це робить, повинен мати давній зв'язок з нами! А це означає, що можна сміливо відкинути більшість в тому списку... - я ще раз передивилася його, і викреслила тих, хто точно не підходив під категорію "давній знайомий".

Залишилися тільки ті, хто то точно добре знайомий зі мною, моєю мамою і можливо навіть бабусею... Таким чином залишилося всього одинадцять людей. Теж немало...але з цим працювати все одно простіше.

- Ну що ж...почнімо шукати вовка в овечій шкурі, - з цими словами я взяла до рук телефон і набрала номер першого підозрюваного у списку.

Це був хороший знайомий моєї бабусі. Коли я була маленька, ми часто його бачили. Він завжди приносив солодощі для мене, і був дуже потішним. Зараз ми бачилися не так часто...йому вже було вісімдесят, і він не завжди добре себе почував, але хай там як, дід Микола кожен рік кликав нас до себе в гості на день народження, та й просто так, хоча б раз на декілька місяців ми з мамою його провідували. Не хотілося думати, що це він, та я мусила перевірити.

- Алло, Діду Миколо, це Саша.

- ООО, давно тебе не чув дитино...як твої справи?

- Все добре...хочу до вас сьогодні зайти, ви будете вдома?

- Ха, насмішила діда, і куди ж цей старий пень може піти? М? А я тобі скажу...хіба в туалет і назад! Ахах! - дідусь заливисто розсміявся своєму жарту, і я теж не змогла втримати посмішку. 

- Діду! Та що ви таке кажете!

- Правду кажу. Але то дякувати Богу, що я ще сам туди можу дійти. Все приїжджай! Чекаю! - дід Микола не став чекати поки я йому щось відповім і поклав слухавку, а я навіть не сказала коли буду. Ось і плани на день з'явилися.

Я знала, що понад усе на світі, дідусь любив вишневий пиріг за рецептом моєї бабусі, тому я вирішила швиденько його приготувати. Так, я насправді не вірила, що дід Микола може бути причетний до злих чар...хто-хто, та тільки не він. Та я вирішила сходити провідати його, розпитати...може саме він мені щось і підкаже.

Коли вже пиріг стояв в духовці, я почула гучний дзвінок телефону. Дзвонила Надя, одна з найліпших моїх подруг...вона теж була у списку.

"Ненавиджу підозрювати свої друзів", - з цією думкою я і підняла слухавку.

- Алло, привіт.

- Привіт, Сашунь, як там твої справи, на роботу взяли? - і як можна підозрювати того, хто так щиро цікавиться твоїм життям...?

- Ще не знаю. Сьогодні мають сказати.

- Ооо...тримаю за тебе кулачки.

- Дякую. А ти чого дзвониш? Щось сталося? - чомусь так склалося, що останнім часом Надя дзвонила тільки якщо щось трапилося, або дуже хороше або дуже погане. Раніше, коли ми обоє були підлітками, ми були нерозлучні. Однолітки, симпатичні, розумні — ми з великим задоволенням проводили час разом, дуже часто шукаючи собі компанію привабливих хлопців... Та потім я почала уникати подібного через своє прокляття, а Надя вийшла заміж за дуже привабливого і доволі заможного юнака... Він теж мені сподобався, та я знала, що в нас немає майбутнього, тому без роздумів відступила.

- Ааа, все набридло, мала весь час вередує, нема спасу, а Вовка засиджується на роботі до пізнього часу...а душа кричить, що хоче свята! Підеш зі мною? - подібну пісеньку я чула регулярно хоча б раз в два три місяці.

- Ага...в тебе знову хандра! - винесла я вердикт.

- Угу... Рятуй мене!

- Ахаха, - я розсміялася на її жалібний поклик допомоги, бо життя в неї було дуже хороше, та що там, майже кожна жінка мріє про таке: чудовий чоловік, який носить її на руках, маленька красуня-донька трьох років, шикарна трикімнатна квартира в хорошому районі, улюблена робота, яка займає лише пів дня, і вдосталь часу на себе. Ще я забула сказати про домробітницю і няню, які завжди допомагають впоратися з рутиною. Як на мене, просто казка. Але виявляється, навіть ідеальне життя іноді вимагає хоча б маленьких, але змін: - врятую, врятую я тебе, але тільки ввечері. Зараз поїду до діда Миколи, а потім ще дещо маю зробити по дому.

- І чого ти до нього все їздиш? - невдоволено вкотре спитала Надя.

- Надь, - мені достатньо лише правильно сказати її ім'я, щоб попередити про те, що ця тема під забороною. Ну не розуміє вона як можна допомагати, та просто спілкуватися з чужими літнім людьми...їй і своя бабуся тягар. І говорили вже з нею на цю тему, і пояснювала я їй - не хоче мене чути. Саме тому, я просто поставила це питання під заборону обговорення, щоб нам зайвий раз не сперечатися і не сваритися.

- Ой, все! Їдь куди хочеш, але щоб о сьомій була в мене під під'їздом.

На цьому нашу розмову ми закінчили, і я побігла дозбируватися, щоб вже за годину стояти на порозі мого першого підозрюваного — милого і привітного дідуся, який і мухи не образить.