ПАЛУБНІ ДЕБАТИ ВЕТЕРАНІВ

Вранішня поява в кают-компанії білого пасажира залишилася непоміченою лише для штатного та позаштатного персоналу. Офіціантки прибирали рештки сніданку, камбуз готував новий обід, а мотористи в машинному відділенні порпалися в мідних циркуляціях дизеля.

Два матроси на палубі підфарбовували поручні, а третій, поливаючи поміст, мужньо боровся з озвірілим брезентовим шлангом. У повітрі пахло рікою, домішкою ацетону і сурику. Загалом панувала буденна робоча обстановка.

З кают-компанії після сніданку почали виходити пасажири. Народ кучкувався на палубі невеликими групками. Поливання палуби довелося припинити. Матрос кинув шланг, і той подібно живому удаву, рвучко заметався, облив надбудови, переможно випрямився і обдав водою відпочивальників.

Дами заверещали. Матрос прожогом кинувся до крана. Прикладаючи ліву руку до серця, другою він рвонув кран вниз і вже обома жестикулював жінкам, мовляв: «Ну, звиняйте, так трапилось».

Випадковий душ на публіку не подіяв. Народу тільки прибувало. Не зважаючи на пекуче сонце, ніхто не збирався ховатися до кают.

Поливальник підійшов до колег з пензлями та фарбою, кивнув на натовп і поцікавився:

— Це що, мітинг на підтримку Нельсона Мандели?

Один із малярів, старший, тильною стороною долоні витер спітніле чоло і заперечно крутнув головою:

— На мітинг не схоже. Зазвичай збіговиська на підтримку проходять за рознарядкою, і завжди є головний. А тут схоже, збір добровільний. — Потім кивнув молодшому: — Ану піди послухай, що толкують, чи не бунт на кораблі назріває?

Посланець подався до найбільшого гурту. Трохи послухав і невдовзі повернувся. Напарник вже розвішував на поручнях таблички «Обережно, пофарбовано!».

Старший кивнув з німим питанням: «Ну що?»

— Та якогось кота обговорюють, — посланець знизав плечима і додав: — Сперечаються, говорить кіт чи ні.

Поливальник значущо пирхнув:

— Пф! Бачив я цього кота при посадці. Білий, розміром з рись, і, що головне, на задніх ходить.

Старший почухав потилицю і резонно зауважив:

— Певно, путівки комусь із цирку дісталися, от вони з собою кота і прихопили. Не здивуюсь, якщо його натренували патякати пару-трійку цікавих фраз.

Обговорюючи мовний феномен, маляри прихопили відерце з фарбою і зникли в нетрях трюму. Поливальник змотав вже  дохлий  брезентовий шланг і подався в машинне відділення.

А курортна атмосфера на палубі помітно пожвавилася.

Поява говіркого кота була несподіваною і досить приємною пригодою. Знудьгована мірним колиханням на воді та баюканням дизеля публіка жваво обговорювала появу нового пасажира.

Найбільшим та найгаласливішим був гурт ветеранів — любителів котів. Жіночі голоси в натовпі гомоніли про вишукані манери, достоїнство поведінки та рідкісну породу кота.

Чоловіки більше обговорювали розміри, колосальний зріст у позі на задніх лапах та неймовірні рефлекси.

Питання: чи говорить кіт, чи ні — навіть не обговорювалось. У повітрі витало негласне табу на сумнів щодо мовного дару хвостатого. Затесався в гурт якийсь розумник з думкою: «Це геть неможливо!». Тільки він її озвучив, його відразу заулюлюкали і випхали з натовпу під вигуки: «Ти що, глухий? Не чув, як наш біленький дякував за увагу?».

Якась із жіночок вже смикала чоловіка за теніску:

— Негайно пішли до власника кота. Треба дізнатись, звідки завод і що почому.

Інтелігент в окулярах благально подивився на благовірну:

— Катю! У нас вдома і так п’ять шастають, а ти ще хочеш шостого?

З виду лагідна та кругленька Катя гостро відрізала:

— Не підеш — подам на розлучення.

Інтелігент приречено знизав плечима, і парочка відкололась від фракції. Задоволено чимчикуючи палубою під ручку, Катя вже лагідним голосочком примовляла:

— Петюню, ну сам подумай: такий випадок, щоб говіркий кіт трапився, та ще й такий красунчик, — це ж раз на сто років випадає.

Петюня намагався сперечатись, але аргумент, що родич біленького навчить розмовляти і домашню п’ятірку, його переконав. Він впевнено махнув рукою:

— Нам до капітана. Я з Матвієм Петровичем знайомий особисто, людина він толкова, все викладе: і хто власник, і звідки родовід.

Катюня не вгамовувалась:

— Ти тільки не забудь спитати, чи є у власника цього кота родовідні документи.

Чоловік глузливо глянув на благовірну:

— Катю, може, мені ще спитати, чи є у кота паспорт з відміткою загсу про розлучення?

Схоже, на шпильку Катюня образилась, але ненадовго. Запопадливо зиркаючи на благовірного, вона міцніше притислась до його руки, і подружжя невдовзі зникло за рогом палубної надбудови.

В іншій компанії ветеранів думки розділилися.

Мовний феномен кота тут обговорювався досить жваво. Жіноцтво позицію зайняло досить одностайну: — коти дуже розумні і здатні говорити. 

На кволі заперечення чоловіків різноголосо викрикували:

 — Ви просто не вмієте їх слухати.

Якась із активісток, звертаючись до опонентів, гучно заявила:

— Ви навіть нас ніколи не чуєте, а що вже говорити про котів!

Почулися аплодисменти і жіночий сміх.

З чоловіків обурився тільки слюсар Корж.

Блимаючи рудими віями, кремезний борець з металом невдоволено та гучно бубонів:

— От дурні баби, і чого вони розпинаються, я ж свого кота чув! За це й путівку отримав.

Увага переключилася на рудого.

Більшість заводчан знали його як відлюдька, випивоху і грубіяна. Вирізнявся Корж невиразним бурмотінням і простакуватістю. Гомін стих, і хтось із чоловіків весело вигукнув:

— Слава, а ти краще розкажи, як ти зі своїм котом толкував!

Рудий розгублено озирнувся. На нього дивилися десятки очей.

Слава Корж оратором не був, але діватися було нікуди, і він винувато забурмотів:

— Ну, подумаєш, переплутав стакан зі спиртом і хильнув ацетону.

Хтось із натовпу поцікавився: