ПОСАДКА НА ТЕПЛОХІД

    ПОСАДКА НА ТЕПЛОХІД

Річковий теплохід «Алмаз» формально значився на балансі військового підприємства з безликою назвою — поштовий ящик «777». Порт приписки мав столичний і в сезон справно виконував круїзи за маршрутом Київ — Одеса — Київ. Окрім команди, теплохід приймав на борт понад сотню пасажирів, мав відносно комфортабельні каюти, камбуз та їдальню, за морською традицією іменовану кают-компанією.

За класом морехідності — «ріка-море» — він цілком міг би гайнути хоч навколо Європи. Але в силу приналежності до режимного ящика про жодну Європу мови не було. Тож Європою для «Алмаза» залишався Дніпро, а заморським курортом — мис Великого Фонтану на околиці Одеси. Теплохід за розкладом заходив у річкові порти на Дніпрі, три доби стояв на мисі в передмісті Одеси, а потім оздоровлених та загорілих відпочивальників благополучно повертав до столиці. І знову в рейс.

Літо видалося спекотне. Стояв кінець липня. Сезон відпочинку був у розпалі. Все йшло за планом профкому. Корабель готувався до прийому відпочивальників. Судно стояло на парах. Десь у надрах корпусу мірно працював дизель. Йшли останні приготування. Палубою метушився персонал. Чулися переговори між машинним відділенням і капітанським містком. У відчинених ілюмінаторах камбузу мигтіли розпашілі обличчя кухарів, а трапом дозавантажували якусь провізію. Все це створювало неповторну атмосферу безтурботності й передчуття приємної подорожі.

Посадка була призначена на десяту ранку. Пасажири були в основному з філії 777.

Один одного добре знали, віталися, обмінювалися враженнями від попередніх вояжів та кучкувалися за групами інтересів. Тобто складали домінуючу групу ветеранів відомства з регулярного відпочинку на воді.

Були й варяги. Серед юрби виділялася незнайома, примітна і не дуже обтяжена валізами компанія. Гурт стояв осторонь. А примітність його була в тому, що двох чоловіків супроводжував великий білий кіт.

Спершу це виглядало як весела деталь. Але варто було придивитися — і відчуття змінювалося. Опершись на перила причалу, кіт стояв на задніх лапах і разом із чоловіками солідарно прихлебтував зі склянки мінералку. Однією лапою він впевнено притримував стакан, кігтями другої в різнобій поцокував по бетонному парапету. Вузенькими зіницями жовтих очей хвостатий нетерпляче позирав на теплохід. У такій позі кіт вухами сягав чоловікам вище пояса.

І водночас виглядало це так, ніби не він підлаштовується під людей, а люди — під нього.

У його рухах геть не було метушні. Навпаки — якась дивна впевненість і поблажливість. Час від часу кіт відривався від поцокування по бетону, значимо підводив очі, потім позирав на лапу, не зайняту цоканням. При цьому крутив нею — то подушечкою вгору, то вниз. Складалося враження, що кіт зважує якусь думку або розмірковує про щось своє, чисто особисте.

За інших обставин це одразу впало б в око. Але наразі над причалом витав легкий дух курортної ейфорії та довгоочікуваної мандрівки. Публіка, налаштована на відпочинок, сприймала все крізь рожеві окуляри — тож, за людською легковажністю, кіт видавався їй просто милим і кумедним.

            Старший у компанії, чоловік років за п’ятдесят, був нижче середнього зросту. Одягнений у світлу літню трійку. В лівій руці тримав старомодний шкіряний саквояж. На передпліччі правої красувалася елегантна рукоять тростини-парасольки. Обличчя одразу видавало інтелігента. Тонко стулені губи скоріше можна було сприйняти за іронічну посмішку, але враження іронії зводив нанівець погляд. Витрішкуваті карі очі були допитливими й трохи колючими.

            Другий чоловік був молодший, років десь за сорок. Зростом вище середнього, міцної статури, вбраний у білу теніску навипуск, мав при собі великий портфель та фотоапарат через плече. Спершись ліктями на перила, він безтурботно оглядав юрму на пристані. Періодично схилявся до кота і щось йому примовляв. Той на зауваження господаря робив ледь помітні рухи хвостом, відривався від склянки, елегантно водив лапою по розкішних білих вусах та поважно кивав. Своєю чергою, вказуючи тростиною на теплохід, старший теж озирався на пухнастого і щось йому втолковував. На що кіт по-людськи знизував плечима, закочував очі, смикав вусом і, схоже, у відповідь щось енергійно лопотів.

            Музика, що линула з теплохода, та гамір на пристані заглушували розмови компанії. Тож збоку все виглядало досить мило: в очікуванні приємної подорожі двоє потенційних відпочивальників невимушено спілкуються між собою та розважаються зі своїм котом.

            Поряд із трійцею, біля великих валіз, стояли дві дами бальзаківського віку. Одна з них — огрядна тітка в білій мереживній сукні. Друга, на противагу подрузі, сухорлява, висока та в окулярах із товстелезними скельцями. Вбранням вона нагадувала вчительку географії старших класів середньої школи. Огрядна весь час позирала то на кота, то на чоловіків.

            Спілкування трійці вона сприйняла як процес виховання чотирилапого. Даму явно розпирало взяти участь у повчанні пухнастого велетня. Обмахуючись капелюшком, «мереживна» підступилася до компанії. Намагаючись зав’язати розмову, вона кивнула на кота:

            — Це у вас яка порода? — і, не чекаючи відповіді, додала: — Цей завод я добре знаю. Це ж явно сибірський ангор.

            На вердикт тітки, чоловіки перезирнулися і перевели погляди на потенційного чи то сибіряка, чи то ангора. Тримаючи склянку в лапах, кіт відірвався від мінералки, знизав плечима та закотив очі під лоба. Сходило на те, що дамська ерудиція його не обходила. Резолюція від пані в білому зависла в повітрі. Запала незручна пауза.

            Молодший із чоловіків зробив обличчям непевний вираз, стенув плечима та досить ввічливо мовив:

            — Можливо, ви і праві, — і, певно, щоб уникнути лекції-дискусії на тему «особливості роду-племені котячих», перевів погляд на теплохід.