Розділ 18

Ми, як і планували, одразу після сніданку, вирушили на оглядини моєї першої нерухомості у цьому світі. Виявилося, що переліт займе не так вже й багато часу. Всього двадцять хвилин і ми на місці. Летіли ми на вже моїх химерах. Охоронці керували сріблястими, а Рейган пілотував золотисту химеру, в якій ми усі зайняли місця для пасажирів.

Всупереч моїм побоюванням перед польотами, я перебувала в піднесеному настрої. І це й не дивно! Адже перед самим відльотом виявилося, що у радника Тавріона з’явилися невідкладні справи у палаці. Тож, як він сам виразився, на превеликий жаль, не зміг розділити з нами радість огляду будинку. Я ж, тактовно не стала переконувати його у зворотному.

Під час перельоту, мою руку міцно стискав Ріддар, таким чином виказуючи мовчазну підтримку. Та я відчувала, що в оточенні цих надійних чоловіків, усі мої страхи, стають мізерними та нікчемними. Кожен з них ладен віддати за мене своє життя. Тож цілком логічно, що останнім часом я все більше розмірковувала над тим, як максимально забезпечити їх енергетичний баланс. При цьому зуміти не порушити власні принципи та моральні підвалини.

Від розмірковувань мене відвернув неймовірний пейзаж за вікном. Ми перелетіли чергову гірську гряду, та опинилася на самісіньких вершинах могутніх дерев. Всі вони мали різне забарвлення, неначе карпатський ліс восени. Та з поміж цього строкатого килима дерев, на самому краю лісу, виднівся однотонний зелений клаптик. Химера, що пролетіла саме над нею, здійснила розворот та зависла у повітрі. Цей маневр дав можливість відчути себе центром світу. Зараз під нами було море, над головою синє небо, а попереду скеля, що поросла яскравим лісом. І в ній, неначе встряв будинок. Він, на перший погляд, зовсім тут зайвий. Та, як придивитися уважніше, то розумієш: а де іще йому бути? Це його основа. Його місце. Саме він і є серцем цього маленького світу.

– Неймовірно! - лише це я була зараз вимовити.

– Абсолютно з тобою згоден. - промовив Рейган - завжди жалкував, що не я першим додумався збудувати тут будинок.

– Цікаво! І чия ж це краса? Хто такий спритний, що першим встиг змінити ландшафт? – зацікавлено запитала я.

– Ось, зараз здійснимо посадку і тоді господар сам усе розповість - інтригуючи відповів імператор.

– Добре, та мені здається, я вже здогадуюся… - не менш загадково промовила я.

– Так? І чий же він був? - посміхаючись запитав Рейган.

– Ну, одного з представників імператорської лінії, так це точно… - награно задумливо промовила я.

На, що хлопці лиш дружньо розсміялися. А вже через кілька хвилин Рейган вміло здійснив посадку на найнижчому ярусі будинку.

Зблизька будинок, був ще більше надзвичайний ніж бачилося на зображенні. І зараз стоячи перед парадним входом, у мене несподівано промайнула думка, яку відразу ж озвучила:

– Адже Райан в курсі, хто був власником цього дивовижного будинку?

– Звичайно! - широко відкривши очі, відповів він - та я, як і інші не можу того розповісти. Поки це не озвучить він сам.

– От же ж, сімейка конспіраторів! - розсміялася я, потріпуючи волосся хлопчика - Добре, давайте вже, розповідайте! Кому я маю дякувати за нього?

– А як ти гадаєш? Що каже твоя інтуїція? - хитро спитав Рейган.

– Цей будинок уособлює собою брата, що вміло поєднує у собі: відповідальність за себе та людей, мудрість в прийнятті рішень, вірність принципам, законам і своєму народові. Риси, що так притаманні Радману; та мужність, легкість, волелюбність, мрійливість і свободу, адже саме цими якостями наділений Рейган. Ріддар, серед вас, як золота середина. Він, той що є продовженням Радмана, та дає початок Рейгану. І саме командор, на мою думку, є власником цього будинку. Кожен намагається знайти своє відображення у тому, що належать йому. Цей будинок має міцну основу та надійний тил, і в той самий час таку бажану свободу та простір для мрій та ідей.

Від початку мого монологу, Ріддар стояв переді мною, і не відводив від мене своїх неймовірних очей. А після останнього слова, просто згріб мене в обійми та лише промовив:

– А ще він неймовірний. Так само, як і ти!

– Повністю з тобою згоден, брате - сказав імператор, поплескавши Ріддара по плечу - ми вас почекаємо в середині, якщо звісно дозволиш Ріанна.

Я лише кивнула головою, обіймаючи Ріддара за талію. Я так і стояла дивлячись на дивовижно синє море, що по лінії горизонту зливалося з безкраїм небом.

– Ріде, - тихо промовила я, набираючи повні легені повітря - Знаєш, мені складно одразу змінитися та перестроїти свій мозок під нові умови існування. Та я справді намагатимуся… І, мабуть, почну з того, що дещо запропоную перша. Хоча, раніше чекала би щоб перший крок зробив ти…

Я замовкла на кілька секунд й, аби дати собі остаточно усвідомити, те що маю зробити і сказати.

– Я вважаю, що ти повинен жити в цьому будинку - продовжила говорити - Тому, що ти вклав в нього всього себе, свою душу. Без тебе він втратить усю свою унікальність.

– Ріанно, ти що відмовляєшся від будинку, лише тому, що я був його власником? - тихо запитав він, трохи відсторонюючись від мене та заглядаючи в мої очі. В його ж очах я побачила нестерпний біль.

– Просто я намагаюся сказати, що навіщо мені цей будинок… - відповіла я, та поспішила договорити, бачачи як змінюються обличчя командора - …без тебе? Він не потрібен мені без тебе. Тому я прошу тебе залишитися поруч зі мною.